Не судилося.
Не судилося.
Але й досі у тім гаю,
Де з тобою при ватрі грілися,
Свою молодість пізнаю.
Мов злочинця на місце злочину,
Мене тягне туди щораз,
Де ти, місяцем позолочена,
Щось казала мені про “нас”.
Щось розказувала про вчительку
Та про іспити, про вступні.
І уперше в житті, як дівчина,
Ти привиділася мені.
Там усе ще таке незаймане,
Хоча й падав осінній лист,
Та слова твої:
— Ти пізнай мене!
Не такий тоді мали смисл.
Ми тоді тільки вийшли з дому.
Перша воля п’янка-п’янка.
Ти і справді була незнайомкою
Й назавжди лишилась така.
Не спили ми любові трунку,
Але й досі щемить, щемить.
Без обіймів і поцілунків
Ми щасливі були в ту мить.
Я боявся тебе торкнутися,
Я не смів хоч щось говорить,
Те багаття — свіча спокути —
Ще горить мені.
Ще горить.
