Раз приходжу я з райкому,
Шеф мене спитав:
– Що там нового і чому
Довго так блукав?
Я стаю одразу в стійку
(Не прогавить мить),
Шеф наш любить побазікать,
Треба зупинить.
Там, кажу, таке твориться,
Там – такі дива.
В нас зелена ще пшениця,
А в них – чорта з два!
Вам і досі невідомо:
Що? Коли? І де?
А в сусідньому районі
Косять третій день!
Бачу: в шефа вже звисає
З вух моя лапша:
– Там такі машини мають,
Привезли із США.
Ми сидим тут босі й голі,
Нам тут і не чуть,
А машини косять в полі
Й там же хліб печуть.
Там на кожному комбайні
Десять зірочок.
Шеф встає: “Ану, негайно…”
Я – під козирьок:
– Розумію, це ж приманка
Нашим читачам.
Буде вам стаття до ранку,
– Вмить я буду там.
…А в сусідньому районі,
Саме в цей момент,
До редактора заходить
Теж кореспондент.
Вгору руки підіймає:
“Там … такі дива”,
І дослівно повторяє
Всі мої слова.
Там редактор теж не дока,
Ззеленів, як мідь:
– Ну, чого стоїш… по “опит”
Ти негайно їдь.
Наче у шкільній задачі:
З пункту Б в пункт А
Досвід їхали вивчати
Журналістів два.
…Стрілись ми з кореспондентом
В нашому гайку…
А вона ж – така гарненька!
Вам би отаку!
Це ж моя царівна Рая.
Ніжна і м’яка,
В неї зайвого немає
Жодного рядка.
Рая матрицями грає.
Вся така жива,
А я в неї все шукаю,
Де ж передова?
Розпашілись наші лиця,
Молодечий шал:
– Ну, давай оцю пшеницю
Скосимо на звал!
І тіла свої зверстаєм,
Увійдемо в раж…
Я на цьому припиняю.
Вести репортаж.
…Вже співали півні треті,
Як в свій дім добрів.
Вірний “долгу!” і газеті
Все ж писати сів.
А навколо – місяць. Тиша.
А душа – сія.
Там десь Рая.
Також пише
Ту ж муру, що й я.
Був завжди я лиш поетом,
Не писав – співав.
Ось читаю у газеті
Свій матеріал:
“Вчитись треба у сусідів
Неспокійно жить!
Там від малюка до діда
Вийшли всі косить!
Там усі – на первім місці!
Не пшениця – ліс!
Бо відважні комуністи
В трактори впряглись!
Там ніхто не знає втоми!
Знають лиш одно!
Там навчились із соломи
Вироблять зерно!
Гіршими ми не будемо!
Нам нема табу!
Закликаю! Хліб зберемо
За одну добу!”
…Рота шеф розкрив, як вершу,
І при всіх сказав:
– Молодець! Тебе наш Перший
На медаль послав!
В магазин побігли споро,
Вже й шампанське ллють…
– Я ж не знав тоді, що скоро
Й не туди пошлють.
Бо у обласній газеті
(В старшій, так сказать)
Журналіст не був поетом,
Та умів – читать.
З ножницями добре скраяв
Він статтю свою,
Поєднав мене і Раю
У одну сім’ю.
Ще й в статті своїй недаром
Похвалив і нас,
Щоби я за гонораром
В область не примчавсь.
Коли люди прочитали
Про такі дива,
В двох районах реготали
Аж земля гула!
Що такого я накоїв,
Зрозумів “по-то-о-м”,
Коли з шефом, під конвоєм,
Нас вели в райком.
Там зірвали з мене німба,
В ріг змогли скрутить.
Там дали такого хліба,
Й досі ще болить!
А коли я вийшов, Перший
На бюро сказав:
– Вчіться, хлопці! Ох, і бреше!
Справжній газетяр!
