Тужно так розказувала віхола
Про свої мандрівки на шибках.
Я прийшов збентежений, задиханий
Із німим питанням на вустах.
Медсестра, снігурочкою білою,
Бісенята в глибині очиць,
Посміхнулась:
— Син! Звичайно ж, — вилитий.
І характер. Чуєте? Кричить!
Йшов назад крізь віхолу вихрасту,
Крізь думок бентежний хоровод,
І до когось замість слова “здрастуйте!”,
Радісно сказав:
— Три дев’ятсот!
