Наснився Львів…
Літа мої армійські,
Роки мої студентські…
Як давно
Не чувся чужаком у цьому місті,
Я пив жаждиво юності вино
В кав’ярнях,
Де з часів середньовіччя
Не вивітрився тихий супокій,
Блаженний дух
І галицьке наріччя,
Єдине в неповторності своїй.
О як давно не був я в цьому місті,
Що стало уособленням розлук:
Від сина – ні жоднісінької вісті,
Листів не шле єдиний мій онук.
Про давніх друзів не веду вже й мови –
То в юності дружилось…
А тепер
Немає з ким –
Той виїхав зі Львова,
А той спадлючивсь геть,
А той – помер…
Мені ж Луганськ немов приріс до шкіри:
Попробуй відірвати – бризне кров…
Чи це – любов,
Яка не знає міри,
Чи це – хронічна вже –
Антилюбов?..
Онук Богдан – ві сні- говорить:
“Діду,
Раз ти не їдеш,
То який ти дід…”
А я – мовчу:
Приїду – не приїду –
Злидар і доконечний інвалід.
Чи доживу до теплих днів – не знаю.
Вже й сліз нема, і не знаходжу слів…
За Львовом я нуджусь і потерпаю,
А Львову – що?..
Живе без мене Львів.
