Не залишай мене напризволяще,
Щоб я терпів, і терпнув, і не жив.
Моє терпіння й справді-бо воляче,
Але не маю я волячих жил.
Напружуюсь, впираюсь, надриваюсь,
Та сам собі покращую ярмо,
Аби було пристойним,
І не каюсь,
Не відрікаюсь гордо від умов
Життя свого волячого – людського,
Від справді добровільного ярма…
Боюся: зупинюся, і – нікого!
Тебе нема – й нікого більш нема.
Одумайся. Оглянься. Повернися.
Не долюбили ми, не доцвіли…
Про що це я?
Давно перевелися
Спаровані терплячістю воли.
- Наступний вірш → Іван Низовий – А Дубно знов у стороні
- Попередній вірш → Іван Низовий – Я рвонувся до волі
(Оцінок ще немає)