“Ідіть, мої діти,
Дрібненькії квіти,
На могилі станьте
Та на шлях спогляньте.
Вертається з Дону
Чумацтва багато, –
Чи не під’їжджає
І ваш рідний тато.
Літечко минає,
А його немає.
Чогось моє серце
Ниє-заниває.
Дощі попсували
Чумацькі дороги, –
Коли б не спіткали
Розбишаки вбогі!..
Помолітеся, дітки,
Богові святому,
Щоб тато щасливо
Вертався додому”.
Раді діти уволити
Материну волю,
Ізнялись, покопотіли
На могилу в поле;
До могили припадають,
Травицю цілують,
А старшеньке зачинає
Молитву святую:
“Боже, тату наш небесний!
Змилуйся над нами,
Верни татуся додому
З сивими волами!
Нехай мати серед ночі
Тихенько не плаче;
Нехай татуся здоровим
У вічі побачить!
А для нас, маленьких діток,
Вчини, милий боже,
Щоб у тата не однято
Гостинця в дорозі!”
Щиро молиться дітвора
Богові святому,
Аж ось – “Гей, гей! – чути в полі, –
Гей, воли, додому!”
“Тато! тато!” – закричали
Дрібні пташенята.
Копотять йому назустріч
Дівчата й хлоп’ята.
Хто ж то словом те розкаже,
Що діється в серці?
Пригортає батько діток,
Плаче і сміється.
“Що матуся? чи здорова?
Чи тяжко журилась?” –
А хлоп’ята вже по люшнях
На мажу схопились:
“Гей ви, сиві, половії!
Гей, воли, додому!
Щиро ми за вас молились
Богові святому”.
Веселиться батько, гледя:
“Чумацька натура!
Зрости, боже!.. Буде наша
Не послідня хура”.
Задивився, радіючи,
На діток дрібненьких,
Аж тут: “Пробі!” – крикне ззаду
Наймит молоденький.
Озирнувся – вже бурлацтво
Воли випрягає.
Він до дрюка, – навкруг його
Комишників зграя.
“Молись богу, сякий-такий,
Та давай червінці,
Виймай сукні та коралі,
Що накупив жінці!”
“Схаменітесь, люде божі!
От моє багатство:
Плуг волів, чотири вози…” –
Не вважа бурлацтво.
Байдуже й на дітські сльози
Комишникам клятим:
Не спускають у дорозі
Чумакам багатим.
“Ой беріте ж воли й мажі
І ввесь мій пожиток,
Тільки, пробі, не робіте
Сиротами діток!”
Святе слово – малі діти,
І яке то серце,
Що на батьківські гарячі
Сльози не озветься?
“Стійте, стійте! – загукає
Комишник найстарший. –
Утікаймо, пани-браття:
Се здобич не наша!”
Шарах зграя до байрака!
Мов птаство шугнули
Зрадів батько, уклонився
В ноги гайдабурі
“Ой не дякуй, брате, –
Каже гайдамака –
Нехай буде твоя богу
Та діточкам дяка
Здавна я чигав на тебе
З бідолашним братством
(Ти худобою й достатком
Вславивсь між чумацтвом)
І сьогодні твоїх діток
Бачив на могилі,
Як вони за свого тата
Господа молили.
Спершу я сміявсь, а потім
Поринули сльози,
Як згадав об своїх дітках
І жінці-небозі.
Ой і в мене, брате, дома
Є дітки маленькі,
І за мною тужить-плаче
Їх безщасна ненька.
Вертайсь, брате, до господи,
А ви, дрібні діти,
За мою погибшу душу
Господа моліте!”
