Замість переднього слова про Магомета
Не говори зо мною про коханнє,
Про жизні цвіт, про щастє… Ти не знаєш,
Яку своїм дівочим залицяннєм
Тонку струну в душі моїй торкаєш.
Аешо люба, сонячне серденько!
Ти всі квітки хотіла б осіяти,
Заговорити з кожною любенько
І приголубить як дитину мати.
Та мій цвіток незримо процвітає,
Незримо дише сонця красотою:
Над ним і вдень і по ночам сіяє
Світило щастя вічною любов’ю.
І поки тху мого, поки аллаху
Угодно на землі мене держати,
Не буде той, хто не доступен страху,
Очима іншої собі шукати.
Ти кажеш – лучча, краща? Ні одної
Нема на світі луччої й не буде…
Во ім’я бога, красоти такої
Не бачили ніколи грішні люде!
Возьми у мене очі, подивися
На неї звисока, з небес пречистих,
Звідкіль всі помисли святі взялися
І чувства праведні сердець огнистих.
Як в глибиню бездонну океана
Аллах всезрячим прозирає оком,
Як до схід сонця над ночним туманом
Зоря над сонним світиться востоком:
Так в Магометову прозріла душу
Хадиза, боже око, сонце ясне,
І зрозуміла все, про що я мушу
Віщати миру, доки й жизнь погасне.
Я був малий, мізерний і незнаний, –
Вона мене між тисячами вздріла
І золото, й верблюдів каравани,
І всю судьбу мені свою вручила.
Мене лиха тіснила ворожнета,
Вона, мов скеля, при мені стояла
І оклеветанного Магомета
На всю вселенную б не проміняла.
Тинявся я проміж людьми чужими, –
Вона мені, мов сонце, осміхалась,
І помишл́еннями її святими
Моя душа, мов перлами, втішалась.
У нищеті я нею був багатий,
В багатстві нею був я милостивий;
Вона робила, що з моєї хати
Утішеним виходив нещасливий.
Нехай аллах усю красу по світу
В один алмаз безцінний позбирає, –
Не засіяє він так Магомету,
Як дух Хадизи перед ним сіяє.
Пролог
І
Розкинулась єси по всій землі широко;
Імперія всемирна зветься згорда.
Моря, земля і все на ній, що бачить око,
Усе твоє, неволя і свобода.
Свобода тисячам, неволя міліонам:
На тім стоїш, пануєш, порядкуєш.
Все покоряється тобі й твоїм законам,
А хто б оперсь, до кореня зруйнуєш.
Так правиш світом ти і над царьми царюєш.
ІІ
Один був тільки цар, та не від сього миру,
Що нехтував страшну твою потугу.
Носив корону він із терну, а порфіру
З кармазину, невірами на наругу.
Ти віддала й його, через свого Пілата,
Лихим жидам на муку й на проп’яттє;
І хоть були в твого помиті руки ката,
Та заслужила вічне ти прокляттє,
І не спасе тебе ні розум, ні завзяттє.
ІІІ
Прокляв господь всі п’ять столиць твоїх великих,
Почавши від тебе, Єрусалиме:
Розсіяв жидову проміж чужі язики…
Тебе ж останнього прокляв він, Риме:
Щоб ти побачив, як стовпи твої крушились,
Що ти на них свою главу возносив,
Як там по іншому законові молились,
Куди нові скрижалі ти приносив
І, замість господа, себе в них превозносив.
ІV
На всій імерії, що Римською прозавали,
Лягла печать проклятія страшного,
Що духа божого в живому не познали,
А з мертвого собі зробили бога
І поглумилися над правдою святою,
Котрою дух господень в нас сіяє,
Над вічним божеством і неба висотою,
Куди і розум наш не досягає,
Котру один творець всього живого знає.
V-VІІІ
Озвався був один против великого скандалу
Святий філософ, Нестор Цареградський,
Та оддано його безбожним на поталу,
Що їх родив на світ владика адський.
Замучили його, як і того, що богом
Зробили мертвого, на глум розсудку:
На клевети клевет нагромоздили стогом,
А з мук його тяжких зробили шутку,
Приправу до свого попівського прибутку.
ІХ
“Ой хто б нам дав крилі, крилі мов голубині, –
Мовляли тайком несторіане, –
Щоб звідси нам летіть в далекі україни,
Покинувши се зборище погане!
Особмося, брати, як птах на’зді високім,
Рятуймо чистую любви науку,
Злучаймо праведність із розумом глибоким.
Нехай достанеться від діда внуку,
І всолодіть його потомкам жизні муку”.
Х
І забирали все своє добро убоге,
І до степів арабських прямували,
І, проклинаючи золочені чертоги,
Собі хати в пустині будовали.
І вірні, бачивши, що сі несторіане
Немов свічки у церкві погасили, –
Як серцем і умом справеднішні християне,
Притулку серед них собі просили
І порох від чобіт царградський обтрусили.
Пісня перва
І
Аравія… Се тут єгипетські божища,
Онуфіси та Мневіси забулись;
Се тут, скитаючись без хатнього жилища,
Жиди до господа свого вернулись.
Тут, на горі, гримів крізь тучі голос бога,
Єдиного предвічного владики;
Тут полом’єм вночі значилася дорога;
Тут сяєвом сіяв пророк великий,
І покорявсь йому в пустині камінь дикий.
ІІ
В землі, рекомій Уц, мудрець тут проявився,
Що бога звав на суд за горе жизні
І перед ним умом і серцем покорився,
Як полились величні укоризни.
Упавши ниць, тремтів од слова, як од грому,
Все твориво в душі одмалювалось,
І богу вишньому, єдиному святому,
Безсмертна в серці піснь озвалась,
Народам і вікам насліддєм вічним сталась.
ІІІ
Аравіє! ти мов той ум фундаментальний,
На камені твердому оснувалась.
Ти маєш строгий вид, задумчиво-печальний,
І каменистою в сусід назвалась.
За те ж тебе лихі сусіде оббігали,
Не товпились в суху твою пустиню.
Твої джигітарі тиранії не знали,
Хранили волю й правду, як святиню,
Творили сильним суд, а вбогим милостиню.
ІV
Аравіє! ти, мов той бедуїн ревнивий,
Каміннєм та піском обгородилась,
Сховалась од чужих у затишок щасливий,
Над морем, як над дзеркалом, схилилась.
Там раєм пишним ти, барвистим зеленіла,
Про твій оазис мореходи знали,
До тебе паруси носили їх, мов крила;
Щасливою вони тебе прозвали
І про тебе казки дивовижні казали.
V
З тебе, Аравіє, з твого двойного лона,
Як з древньої Юдеї й Самарії,
Повинен в мир прийти новий творець закона,
Возвишений, як оний Син Марії…
Вже він прийшов, пророк, пустині просвітлитель,
І шествує, не знаний ще нікому,
Ні родичам близьким, од них далекий житель,
Ні рідній неньці, ні собі самому,
Спасенних задумів поету мовчазному.
VІ
Не кл́юча журавлів понад степом неслася,
Не з вирію летіли сірі гуси,
Не низка байдаків по морю простяглася:
То степові човни плили по суші.
Безпарусні човни, безвесельні галери,
Гуськом плили і пливучи хитались:
Двугорбі в’ючаки, цибаті дромадери
В піску глибокому немов купались,
І порохи стовпом за ними підіймались.
VІІ
Се з Меки караван до Сірії прямує
Із здобиччю морських пучин глибоких,
Щоб накупить всього, що женщину чарує
І нарядить арабок світлооких.
Коралі дорогі та жемчуги цейлонські,
З бальзамами, алоем, камфорою,
Нав’ючать карван блаватусом сидонським,
Кармазином, серпанками, тафтою
І білою, як на Лівані сніг, габою.
VІІІ
Та Магомет не мав у всьому каравані
Ні зернятка. Се все було Хадизи,
Багатої вдови, між паніями пані,
Що торг вела від Інда до Тавризи.
Він – хлопець молодий, її підпарубочий,
Вдовиченко убогий, та вродливий,
Псував, не знаючи, солодкий сон дівочий…
Високий був, рум’яний, чорнобровий;
Мов та Полярниця, ясні блищали очі.
ІХ
А голос – водопад, гучний, дзвінкий, гримучий,
В саду з Хадизи, у раю земному,
Що рине кришталем з нахиленої кручі
І по піску шумує золотому.
Ніхто в Аравії на дикій кобилиці,
Що в табуні залигано арканом,
На вихрі степовім, блискавконогій птиці,
Не мчавсь таким орланом-гурриканом:
Так тільки смерті дух летить над океаном.
Х
Ніхто стріли в орла так не пускав високо,
Не здобував його з-за хмар летучих;
Ніхто не поринав у море так глибоко
І в герці не являвсь, так гордо звучи.
В розмові ж і діди його остерігались,
Щоб не довів до сорома стареньких,
А друзі розумом живим його пишались,
На нього надились дівчачі неньки,
І бігали за ним хлоп’ята молоденькі.
ХІ
Хлоп’ят любив, з дітьми, мов сам дитина, грався.
Вони йому здавалися пташками;
Їх реготом та скоками втішався
І веселивсь забутими піснями.
А послі пустотні впадав у сум глибокий,
Під пальмами ховався мовчазливий,
Скитавсь по кам’яній пустині одинокий
Мов заходень, стратенець нещасливий,
Серед чужих людей безлюдок боязливий.
ХІІ
То не журба, що він малий і вбогий
Поміж великими богатирями;
Що цілини йому не орють круторогі,
Не ходять коні в нього табунами;
Що чабани отар у нього не пильнують;
Що не його верблюди караваном
Од моря Красного до Чорного прямують;
Що не зовуть його великим паном,
Ні шейхом-дідичем, ні князем, ні гетьманом.
ХІІІ
Журився він, чого його народ кумирам,
Мов господу живому, поклонявся!
Чому славетникам, тим шейхам, тим емірам,
Так як йому, бог жизні не являвся!
Про бога жизні він, ще хлопчиком маленьким,
Чував у Бозрасі, фортеці грецькій,
Як в Сірію ходив із дідусем стареньким
Та гостював в обителі чернецькій,
І снивсь йому той бог в землі його отецькій.
ХІV
Там, в Мецці-городі, над водянистим лугом,
В найстаршому зо всіх старих святилищ,
Стояло годовим, чи повсякденним, кругом
Три сотні шістдесят гидких страшилищ;
А серед них лежав, замість живого бога,
Бездушний камінь, що упав із хмари
І назначив щодня чудовища святого,
Щоб честь йому і шану воздавали,
Творили молитви, акафісти співали.
ХV
Гордуючи дурним, паскудним суєвірством,
Заводив Магомет про нього мову,
Та, за рахованим попівським лицемірством,
Переп’ято дорогу його слову,
І названо його недовірком проклятим,
Що по дідах насліддя не шанує,
Що, догоджаючи вольнодумцям завзятим,
Перекази спасенницькі руйнує
І розумом мирським гріховно коверзує.
ХVІ
“Во ім’я бога, ви, що звище просвітлились,
Ви, що з небес премудрість осягнули,
Що для громадського спасення народились
І ввесь народ у темряву втягнули! –
Промовив Магомет жерцям серед Кааби. –
Возьміть меча дамаського ясного,
Що на його клинок не впало око баби,
І виберіть бойця найголінного,
Котрого чествують по всій землі араби.
ХVІІ
Я, сирота малий, убогий і незнаний,
Що в бозі вся моя надія й сила,
Піду з шаблюкою на первого між вами
І Асмодею обрубаю крила.
Коли сі кам’яні боги очима бачать,
Коли сі глушани ушима чують,
Нехай вони тому кінець із нас призначать,
Кого жерці безбожним іменують,
Недовірком зовуть, кощунником плямують”.
ХVІІІ
Тогді зчинився гук в святилищі страшенний,
Всі кулаки угору підіймали.
Заверещав народ, завив, мов пес скажений.
Жерці одежу на собі подрали.
Сто рук жорстких, міцних вхопило Магомета
І волокло із капища на страту.
Кипіла клекотом попівська ворожнета,
Без суду віддавала в руки кату
І обіцялась дать з Кааби щедру плату.
ХІХ
Під сей безумний час Хадиза з улемами
Несла в святилище дари великі,
Щоб караван жерці своїми молитвами
Перевели через пустині дикі.
Побачивши свого коханця молодого
В руках у душманів лихих, запеклих,
Мов у стальних кліщах і ледві вже живого,
Озвалась у словах ніжних да теплих
Через приятелів і слуг своїх дотепних.
ХХ
Як віск од сонечка, так зм’якнули від злота
Лихі жерці. Пригасла ворожнета,
І навіженная, розлючена темнота
Покинула душити Магомета.
І, вирвавши із рук попихачів жерецьких,
Хадиза в караван його послала,
У Сірію, до городів торгових грецьких,
Іти через сухі степи казала
І так слугу свого від смерті рятувала.
ХХІ
Сінаю, горо славна і свята вовіки!
Чи чуєш, хто се в образі смиреннім
Наближивсь до тебе? Се знов пророк великий,
Крушитель ідольства в вертепі темнім,
В вертепи, де попи прославились розбоєм
І “чорну дань” на всіх нас наложили,
І повеліли нам, щоб ми кривавим боєм
І ядом підступу людей душили,
А їм, із віку в вік, сліпуючи, служили.
ХХІІ
Загледівши твою священную вершину,
З верблюда зсів слуга Хадизи дивний,
Розкинув подрану в Каабі жупанину
І сотворив намаз, обряд старинний.
Крижем простершися, облобизав ту землю,
Що вождь ізраїльський топтав ногами,
Як пищу в небесі випрошував даремно,
І воду з каменя точив річками,
І наповав народ з верблюдами й биками.
ХХІІІ
Був ранок, і земля ще тільки нагрівалась
Під подихом ночної прохолоди.
Крізь прорізний туман гора Сінай здавалась
Ковчегом золотим, вінцем природи –
Ковчегом тим святим, що двоє херувимів
Таїнственними крильми осіняли
І безтілесного владику серафимів
У сяєві своїм ізображали
Перед тілесними Ізраїля очами.
ХХІV
“Якою був єси ти силою натхненний,
Пророче божий, духу яснозрячий? –
Промовив Магомет в душі своїй смиренній,
В душі на правду і любов гарячій. –
Чого жезлу твойму і камінь покорявся,
І небо слухало твого глаголу?
Як ти над всі гріхи Ізраїля піднявся?
Як серед блискавиць зійшов на гору
І удостоївся із Вічним розговору?”
ХХV
Стояли всі кругом і дивом дивувались
Тому намазові серед дороги,
Поклонам тим земним, що з ними виривались
Слова якісь душевної тривоги…
“Ось слухай, Магомет, – сказав отаман сивий, –
Ми бачимо, що ти через ту сварку
З жерцями в капищі зробивсь мов юродивий,
А був ти хлопець дуже добрий змалку,
І бачити тебе таким химерним жалко.
ХХVІ
Та ще ж Задиза нам, кохана наша пані,
Наказ дала – тебе, як око в лобі,
В дорозі берегти. Святе її бажаннє:
Бо так тебе терзали там жостоко, –
Отсі слова мені вложила в ухо, –
Що, дивлячись на тебе, вся тремтіла,
Коли б не визівнув єси між злюк і духа…
І відойти додому не хотіла,
А все тобі услід, мов синові, гледіла.
ХХVІІ
Що вельми молода, сестра тобі літами,
Та не було дітей в її старого,
Та й ми, отамани, їй здаємось синами.
Пожалься, боже, віку молодого!
Казав мені факір, що хоче йти в черниці
І все добро на монастир оддати.
Такої другої й не знаю молодиці,
Вона не пані нам, а рідна мати:
То мусимо їй всяк служити і вгоджати.
ХХVІІІ
Встань, Магомете: ось колодізь при дорозі,
Що людям не дає від згаги вмерти.
Хтось викопав у помислах о бозі:
Надписано: “Благотвори й по смерті”.
Тут буде нам гаразд верблюди попасати.
Поснідаймо: бо ти вже цілі сутки
Не їв, не пив води, мов хочеш помирати.
Тебе гнітуть якісь таємні думки…
Молись, то й закіншич із совістю рахунки”.
ХХІХ
“Рахунки з совістю!.. Ось подивись на зорю,
Як перлами лілію обсипає,
Або на лебеді, як плещуться на морю:
Так дух мій перед господом сіяє”.
І Магомет устав, і виріс перед ними.
Товариші його не впізнавали…
Якимсь дивними, усім немов чужими,
Його і постать, і обличчя стали.
Всі оступилися, ззирались і мовчали.
ХХХ
“Господь мене кріпить не хлібом, іншим брашном,
А напоїв водою благодаті:
Трапезуватиму під небесами смачно
На тій горі, мов у царській палаті”.
І пішки він пішов степом од каравана –
Ніхто не смів його впинять словами, –
І в мареві світивсь, мов серед океана
Сіяє молодик над облаками.
Дивились йому вслід, розводючи руками.
ХХХІ
“Хлоп’ята! – обізвавсь ага, отаман сивий. –
Возьміть ви по шматку повидла з медом,
Сідайте на свої бахмати довгогриві
І їдьте назирцем за Магометом.
Луки і ратища заздалегідь готуйте:
Бо в тій горі напевно бо байраках.
Мов на розбійника, на звіра там чатуйте…
Не знає Магомет ізроду старха:
То ви гледіть, щоб як не згинув бідолаха”.
ХХХІІ
Розлігся караван при степовій дорозі,
Навколішки попадали верблюди.
Мов у чумацькому укладистому возі,
Харчей у в’юках повно і посуди.
“Нехай в Едемі той мов пальма процвітає,
Хто викопав колодізь сей спасенний!” –
Рече старий ага і брашно розділяє:
Фініки, смовкви, в маслі сир пряжений,
Повидло медове і кофій лікарственний.
ХХХІІІ
Коли ж курить-летить до них щось по пустині,
Мов стровус той цибатий, довгоногий.
“Се з Мекки шлють до нас якісь нові новини.
Коли б не надали печалі да тривоги!”
Прибіг їздець, як жар. Коняка важко дише;
Ввесь піною, мов корабель, окрився;
Боками, мов той міх у коваля, колише:
В пісок ногами по борідки врився
Знеможений їздець на гриву похилився.
ХХХІV
Се від Хадизи лист, довженний, крючковатий…
По чорному червоним пописала.
Не кожен би й факір зумів його читати.
В тому листі так до аги казала:
“Благополучен будь в пищі і в напої,
Отамане аго, вовік щасливий,
І догоди мені в моїй вельможній волі,
Хадизі, госпожі твоїй правдивій.
Бувайте й юнаки із ним щасливі й живі!”
ХХХV
До серця руку всі, як личить, прикладали,
Хилили голову к землі смиренно;
Як бодяки верблюд, слова з письма ковтали,
Від повісті ж в оч́у робилось темно.
“На морі синьому вві сні я опинилась.
Ревли, мов бугаї, страшенні хвилі,
Одним-одна звізда на небесах світилась.
Вітри вовками скиглили та вили,
І з Магометом ми, мов два листки, тремтіли.
ХХХVІ
Нехай мене простять: бо він не знає страху.
Так снилось. Аж дивлюсь: його не стало…
Його, нещасного, блідого бідолаху,
Морське чудовище вхопило й розтерзало.
Я гірко плакала і слізьми доповняла
Ревуче море, глибиню бездонну,
У груди билась, на собі одежу рвала…
Розбуджено мене плачущу-сонну,
І я тогді свою судьбу благословляла.
ХХХVІІ
І знов заснула я; знов сон мені приснився:
Сиділи ми удвох із ним над морем;
У море-зеркало небесний склеп дивився,
І дух, утомлений недавнім горем,
Відпочивав. Аж ось вона заколихалась,
І з-під води чудовище страшенне
На берег лапами дереться. Я перелякалась,
А він: “Не бійсь нічого коло мене:
Дивись, як лащиться се чудише мерзенне”.
ХХХVІІІ
І справді приповзло воно; мов пес ласкавий,
Хвостом виляло і заговорило:
“Ти – світ землі новий, новий архангел слави,
Ти – віковічне правоти світило…”
Тут море заревло, земля заколихалась,
І все під небесами стрепенулось;
Морська вода з огнем в хаос перемішалась…
Я серцем, як дитя мале, вжахнулась
І з криком і плачем, трепещучи, проснулась.
ХХХІХ
Тепер, подумавши над сими снами
І всі видіння вваживши глибоко,
Я бачу, що не спить, а світиться над нами
Аллахове всевидящеє око.
Аллах, його се бог, єдиний, безконечний…
Не раз я чула, як він озивався
Серед людей сліпих, на істину безпечних.
Як духа в них свого влить силкувався,
І той аллах мені у сяєві являвся.
ХL
Нехай же Магомет над вами старшинує.
Я мушу і сама йому коритись:
Він на своїй главі десницю божу чує,
Владикою дав бог йому родитись.
Корітеся йому, і що він вам накаже,
Моя під тим рука і підпись власна.
Да не смущається сим словом серце ваше:
В моїм добрі я самовласна.
Нехай же служить вам в дорозі доля щасна!”
ХLІ
На світі не одна Марія Магдалина
Пророчими очима прозирала,
Що в нужденнім лиці сіяла божа сила
І навіки-віків мир озярала.
Хадиза сталася звіздою на Востоці,
Новоявленною зорею правди:
Не помилилася вона в своїм пророці,
Благовістителі любви й одради,
Гонителі в людях олжі, лукавства, зради.
ХLІІ
Та де ж те серденько жіноче, повне жару,
Щоб наскрізь не пробив його міч лютий,
Щоб не досталося тривогам на поталу,
Котрих йому й на небі не забути?
Хадизо! ти вві сні завагоніла горем;
Під серцем будеш ваготу носити;
Гарячих виллєш ти не річку, ціле море,
І будеш смерті в господа просити,
Щоб сю страшну на світ дитину не родити.
ХLІІІ
Де ж Магомет, отаман каравана,
Новий пророк, посвячений любов’ю?
Тепер за нього всі, як за свого гетьмана,
Готові йти до смертяного бою.
Далеко вже забравсь у степ: бо він ходою
Був другий Мітрідат Понтійський,
Що насміяв не раз над кінською ступою,
Як уганяв за ним диктатор римський
За той, що дався нам взнаки, півострів Кримський.
ХLІV
Жива від серця річ небесну силу має:
Бо женщина – пророк нової віри.
Не так, як письмаки, вона ум обертає,
Не так слова кує, як лицеміри.
Хадизна душа у слуг її вселилась,
І Магомет для них преобразився,
Немов сперед очей завіса відслонилась,
Немов їх розум зразу просвітився
Або в пер́епутті їм херувим явився.
ХLV
“Недармо звір приснивсь Хадизі милостивій! –
Рече старий ага в тяжкій тривозі. –
Коня мені, коня!.. О часу нещасливий!”
І штроусом помчався по дорозі.
Як серце закипить чи радостю, чи горем,
Він старість, мов одежу, з пліч скидає,
І дух його палкий широкий грає морем,
І полом’єм у голову бурхає…
Такий араб, таким його вселенна знає.
ХLVI
Арабе, посланцю святої правди з неба!
Ти, чистий ключу честі і свободи!
Красо високих дум, квіток ясного Феба,
Короно чоловіцької природи!
Ми, зеркало німе носимо в душі убогій
І серед всіх твоїх забутків інородних
На манівцях вселенсьої дороги
Найвиразніш твій тип ховаєм чистий, строгий.
ХLVІІ
Тим я один дзвоню у струни золотії
Про те, що й вороги твої лукаві
Осміють-хулять, мов дуросвітські мрії,
Твої культурні праці величаві.
Коли б хоть стих один з бандури мовчазної
З вітрами залетів у славну Мекку, –
Він, може б, доторкнувсь крилом душі чуткої,
Мов той зефір у полуденну спеку,
І спогадали б там про родичку далеку…
Пісня друга
І
“Господь мене пасе”, – казав колись щасливий
Ізраїльський народ у Палестині,
Як зацвіли сади над водами та ниви,
Немов на нашій рідній Україні.
Мовляла сі слова і в городі Хадизи
Душа лагідна, богобоязлива.
Скрізь пишно слалися, мов златоткані ризи,
Лани хвилястого, густого жнива,
І обіймалася з виногроном олива.
ІІ
А тихі річеньки леліли проміж ними
І надили дівчат у чисту воду,
Щоб сміхом, жартами, піснями голосними,
Мов чарами, над́ихали природу.
Зійди, хто світ видав, на ті підгір’я пишні,
Що пальмами й платанами окрились.
Зійди, хто світ видав, на гори ті величні,
Що понад хмари затуманились:
Такі дива тобі хіба у мріях снились.
ІІІ
Чатують велетні свій рай, свою долину;
І сніговими чалмами сіяють;
Кедрами-бурками окрили плечі й спину;
Чатовників громами окликають.
Між тими горами, стовпами мироздання,
Хадиза пишним займищем сиділа
І на всі чудеса господнього создання
Мов із висот підоблачних гледіла,
А мислями в сухі степи й поля летіла.
ІV
Там, на пісковому, безостровому морі
Плив корабель-верблюд, що всі її надії,
Всі радощі її, всі уповання в горі
І всі затаєні жіночі мрії
Містив, хранив і крив, невідомий нікому,
Аллаху одному, любові богу,
Його аллахові, єдиному святому,
Одкриті. На її тяжку тривогу
Верстав той корабель непевную дорогу.
V
Тут і хати, й лавки всі килимами криті;
Тут завісі густі од вітру захищають;
Тут мури кам’яниць у землю твердо вриті:
Громи з землею разом їх хитають.
А там, на морі тім пісковому, хибкому,
Верблюда гуррикан із ніг валяє
І хвилями піску, мов човнику легкому,
Затоплені боки б’є-заливає…
О господи! твоя рука його спасає.
VІ
Спасе твоя міцна десниця й Магомета,
Сей світ у темряві середець жорстоких,
І не радітиме запекла ворожнета
По капищах блискучих та високих,
Що, мов той гад в раю, в роскішних вертоградах
Звивається, сичить, жалом колише,
Ховає смерті яд в цяцькованих принадах,
На праведність важенним духом дише
І присуди страшні народолюбцям пише.
VІІ
Такі-то помисли, одрадні і сумнії,
Літали над самітньою душею,
Фарбовесільчаті, мов хмари дощовії,
Що й сяють і гримлять понад землею.
О вродо пишная, людських очей утіхо!
Про що тебе нам доля посилає?
Хіба про те, щоб ми ще глибше чули лихо,
Як нам воно на серце налягає
І наш Едем земний в геєнну обертає?
VІІІ
Хіба ж про те?.. Вона, краса людей, Хадиза,
Вродилась, мов та жемчужина в морі,
Без плями, осяйна, як в Азраїла риза,
Та й потонула у сирітства горі.
Тепер, немов піснопісенній Суламіті,
Аллах з небес їй “брата” посилає,
Усі веселощі, всі солодощі в світі
Очам її душі, мов сон, являє, –
І в неї з рук його, як вихрем, вириває.
ІХ
“Ні, не аллах, жерці, кощунники аллаха,
Нечиста сила розуму людського.
Спокійсь, душе моя, не замирай від страха:
Жив бог на небесах! Вповай на нього.
Нехай вони в мене однімуть сі палати,
Широкоплечі під кедрами гори,
Мої сади, луги, мої поля багаті,
Верблюди у степах і судна в морі, –
Не мушу я тонуть, як у безодні, в горі!
Х
Аби він тілько був на світі, сонце правди…
Краса людського розуму і серця,
Перенесу тогді я всі людські неправди…
Нехай із мене й ворог насміється;
Нехай мене із ним ледачі проклинають,
Безбожеством зовуть святе натхнення;
Нехай на посміх нас всесвітній виставляють
І обрікають на дурне гоненнє:
Для мене буде се – небес благословеннє!”
ХІ
Так у сумній душі Хадиза промовляла,
Зітхаючи від серця в самотині,
Немов з зефірами тридцятострунна грала,
Сумуючи по рідній Україні;
Немов по могилках вітри листочки рвали
Із повних роз, над прахом серцю любім,
І благовонієм одрадним ісповняли
Жилище споминок, котрі голубим,
Дарма що через те свою веселість губим.
ХІІ
Хадизо! подивись: чи то орел крилатий
За дрофою між нивами шугає,
Чи кінь під їздецем, дракон огнедихатий,
Летить і мов дорогу пожирає?
Жере дорогу кінь, жере не нажереться…
Палкий їздець, як ратище, схилився…
Чого ж так серденько замерло? Чом не б’ється?
Мов лютий звір зубами в нього впився.
І божий світ сукном похоронним окрився.
ХІІІ
“О сни мої страшні, моє пророкуваннє!” –
Рекла Хадиза і неж́ива впала.
Над нею мамка в плач; між слугами риданнє…
Вона, мов білий віск, німа лежала.
Іде з листом їздець, у землю втупив очі…
Так! серце здалеку біду почуло…
Справдились віщі сни, ясн́овидця пророчі!
Ви, радощі, до раю полинули
І землю травуром навіки обгорнули!
ХІV
Вона злила всіх слуг в одно духовне тіло,
Надихала їх вірою святою,
І, мов той херувим, на небо відлетіла,
Сіяючи, як сонце, красотою.
“О, положу ж на ній страшне рукописаннє! –
Рече їздець, облившися сльозами. –
Нехай їй Азраїл несе, на привітаннє,
Туди, де сльози не течуть річками,
А райськими цвітуть зцілющими квітками!”
ХV
Почула віддалік Хадиза віщим духом
Самун той, що на світі звуть бідою.
Його познаємо не оком і не вухом:
Він віє сном лихим, гнете журбою.
Тепер, мов під ножем, нещасна стрепенулась;
Очима повела і стиха встала.
Взяла той лист страшний. Мов на кинджал наткнулась,
З такою болестю його читала
І як од холоду, читаючи, дрижала.
ХVІ
Старий ага писав: “Хадизо милостива!
Да буде тінь твоя широка й довга!
Да будеш тільки ти вовік весела і щаслива!
І щоб ліліями цвіла твоя дорога!
Не відпускали ми гонця твого бистрого,
Задержали, як вітра у печері:
Бо відповіднє в нас було б непевне слово,
Писали б до тебе одні химери.
Тепер же широко розчиним правді двері.
ХVІІ
Хадизо! спогадай, що все зникає з світа…
Земля стоїть, а люде переходять.
Сього небесного вселенського завіта
Ніякі мудрощі не перешкодять.
Усякий чоловік – трава на злачнім полі,
А дні його – квітки на стебелині…
Чи жити, чи вмирать, воно не в нашій волі…
Одцвітемо в одній малій часині,
Цвістимуть інші там, де цвітемо ми нині.
ХVІІ
Як лист прийшов до нас, якась чудовна сила
Вхопила з каравана Магомета
І понесла степ́ом туди, де не посміла
Людська рука розоп’ясти намета.
В захмарну висоту, на гору кам’янисту
Бажав летіти, як орли літають,
Щоб там трапезувать трапезу божу чисту,
Де блискавиць зубчасті стріли сяють,
Громи про господа до смертних промовляють.
ХІХ
Я нагонцем побіг моїм конем крилатим
І верхи розіслав з хлоп’ят моторних,
Щоб на горі його з очей нам не втеряти,
Серед тих скель, стовпів предвічних чорних.
І саме довелось тогді його здогнати,
Як лютий барс до нього із-за кручі,
Мов кіт страшний, рябий, мургурополосатий
Плигув і притаївсь, здобичі ждучи.
Я ратищем метнув, як блискавка з-за тучі.
ХХ
Звірюка, мов дракон, круг ратища обвився;
Хлоп’ята із луків його добили,
І кожен з нас умом і серцем веселився,
Що Магомета ми оборонили.
Аж дивимось кругом – нема його між нами,
Шукати, кликати – луна лунає,
І проміж скелями сумними голосами
Наш гук гучний зникає, замовкає…
Мовчить пустиня знов, як смерті сон, німая.
ХХІ
Коротке слово: вже сім день, як під горою
Ми стоїмо, кочуєм караваном.
Сім день шукаємо усякою порою, –
Обманює надія нас обманом…
А шкуру барсову, на доказ піклування
Про нашого отамана і пана,
Шлемо тобі з листом, вельможна наша пані.
Бувай по-старому до нас ласкава,
І да возвиситься твоя під небом слава!”
ХХІІ
Розпластаний лежить звірюка перед нею,
Мов спить, наївшись людського м’ясива,
І, так як на труну, з убитою душею,
Схилилася Хадиза, ледві ж́ива:
“Не хочу іншого, поки ще дишу, ложа:
Умру на цім страшеннім кладовищі!
Прийми мене, руко всемилостива божа,
Жарину в попелі на пожарищі!
Покинь, душе моя, покинь своє жилище!”
ХХІІІ
І, як по матері малолітки сумують,
Так сум німий обняв усю господу.
Її великий жаль роздертим серцем чують,
І всіх немов опущено у воду.
Веселе займище зробилось могилками.
Оплакують Хадизу вірні слуги.
Свій плач із теплими мішають молитвами,
Всесвітнім врачевством тяжкої туги
І безконечної сердечної недуги.
ХХІV
Безуміє любви, безмуіє печалі!
Найлуччі ліки ви у бога жизні:
Ви, мов ті одводні спасительні канали,
Рятуєте наш дух в його отчизні:
Не даєте гіркій печалі ви залити
Отчизну духа, розум благородний.
І мріями, мов сном, одводите неситий
Отчаяннєм той бистрень переходний,
Що обернув би дух у степ сухий, жорсткий, бесплодний.
ХХV
Безуміє любви з безумієм печалі
Хадизу, мов джума, опанували,
І всі заповідні, святі її скрижалі
Мережками фантазії заткали.
Природа не змогла з недугою боротись,
Із безладом духовним і тілесним,
І здобула зі дна душі свою літопись
Тим помишленіям великочесним,
Котрі наш дух ведуть по мановцям небесним.
ХХVІ
Літопись писано ще в они літа юні,
Як Магомет із Сірії вернувся,
І в серці у його нові озвались струни,
І дух новий в його душі проснувся,
І проповідував він дівчині Хадизі
Слова любві пророка з Назарета,
І, мов в архангельській ясній небесній ризі,
Являлась їй природа Магомета,
Ще з ́отрочеських літ великого поета.
ХХVІІ
Чужий поезії, поганий і в святому,
Світ возмутив її істочник чистий,
І діду сивому, сатрапові скупому,
Законно сочетав сей дух огнистий.
Зробив з Хадизи він немов Магдалу другу…
Та смерть косою узи розв’язала
І волю їй дала; і тяжкую наругу
Вона умом просвітленим познала
І серцем над людьми, як божество, сіяла.
ХХVІІІ
Сі гори-велетні, окутані кедрами,
Дзвінкоголосі в скелях водопади.
Сади з едемськими живущими квітками,
З котрих плели вінки собі дріади, –
Усі вони про те Хадизі свідкували,
Як Магомет малий став перед нею
З словами істини, що душу підіймали
Над мертвою в олжі своїй землею
І до небесної, нової жизні звали.
ХХІХ
Тепер всі ті слова в душі в її озвались
І серце в полом’є і розум обернули;
Всі речі видимі з незримими змішались
І в безумі, як в морі, утонули.
Вона не на землі витає, а у небі
І в царство боже немощних скликає;
Плачущих, мов дітей, кукобить коло себе:
Смиренним світ в наслідство розділяє,
А правди жаждущих навіки вдовольняє.
ХХХ
То здасться їй, що ось вона якась блудниця,
Сосуд нечистопи да перелюбства,
На райськім дереві отруйлива гнилиця,
Знаряддє підступу і душогубства.
І, руки лам’ючи з душевної тривоги,
До ніг свойму пророкові впадає;
Потоком сліз гірких йому обмивши ноги,
Розпущеним волоссєм обтирає,
Стогнаннєм жалібним серця всім роздирає.
ХХХІ
Знов, заспокоївшись, сидить коло криниці,
Приход Учителя благословляє,
І, мов у віщої посвященної жриці,
Із уст її пророцтво ізлітає:
“Ти жизні вічної водою нас напоїш,
Що жажди вже не знатимеш ніколи;
Ти храм невидимий, храм духа нам построїш,
Созиждуть нам його твої глаголи,
Любові й істини незиблимі престоли”.
ХХХІІ
То ходить по садах, немов кого шукає.
“Де ти? де ти? куди від мене скрився?
О Магомете! де твій молодик сіяє?
В які блискучі води задивився?
Ти перейшов у рай по шаблі Азраїла;
Я гину тут серед людей мерзенних,
Що і твоя душа ясна не освітила
Розбійницьких вертепів, душ їх темних,
Жилищ духів лихих, ізгнанників підземних”.
ХХХІІІ
Аж поки вернеться знеможена додому,
Поки її під руки у світлицю
Зомлілу приведуть. В отчаянні німому
Вертається в будинок, як в темницю,
І мертва падає на барса, мов стрілою
Її страшенна думка пробиває.
Кругом прислужниці, отарою німою,
Стоять плачущі, і ніхто не знає,
Чи ще зісталась в ній хоть іскорка живая.
ХХХІV
І так минають дні, минають тижні цілі,
Її годують як малу дитину.
То гаснуть, як огонь, її духовні сили,
То запалають на якусь часину.
У дверці стукотять черниці з молитвами,
Жерці несуть кумири чудотворні…
З плачем од них вона, закривши вид руками,
Біжить у сад між кипариси чорні.
Ненавиден їм став жерецький торг тлетворний.
ХХХV
Хадизо, чистая любові жемчужино
На дні глибокого розлуки моря!
Природи-матері пещена ти дитино,
Розкішна квітко під морозом горя!
Ще сонечко твоє ясне не закотилось,
І смерть його проміння не згасила:
Від тебе хмарами лице його закрилось,
Та й знов себе на світі проявила
Його спасительна, животворяща сила.
ХХХVІ
По тій тобі страшній і пам’ятній дорозі,
Де кінь жер землю, мов дракон крилатий,
І де письмо, в твоїй прозирливі тривозі,
Зуміла ти віддалеки читати, –
Стовп куряви іде, мов облако в пустині,
Що н́ужденний народ вело по спеці
До медових річок в блаженній Палестині
По дну морському, мов по певній стежці,
Пророче облако впокою й благостині.
ХХХVІІ
В тім облаці немов у морі потопають
Верблюди, байдаки пісків сипучих,
І ч́алми над ним́и, біліючи, сіяють,
Як вічний сніг на горах із-за тучі.
А перед облаком, немов на малюванні,
Рисується виразно кінь гривастий
І на коні їздець в кармазинім жупані,
Тонкий, легкий, плечистий і грудастий,
Мов царственний орел на скелі в океані.
ХХХVІІІ
О, не кажіть хто се! Сама Хадиза знає:
У неї в серденьку для нього очі.
Душа її немов із мертвих воскресає,
Їй світ засяв, як сонце серед ночі.
“Летіть, вітри, його на крила підхопіте,
Як Вічного небесні херувими,
І швидше блискавки до мене принесіте!
Умру, не доживу я до хвилини,
Що осяйне мене очима він своїми”.
ХХХІХ
Настала ж та хвилина неймовірна,
І перед нею він, мов рай, сіяє.
Кругом – як сад цвіте: зібралась челядь вірна,
Його слова ушима пожирає.
“Благословенна будь між женами, Хадизо!
Тебе вітаю з божого веління.
О світозарная святого духа ризо!
Сіяй на всі грядущі покоління
Як вічна праведність, що не дознає тління.
ХL
Водив мене аллах по кам’яній пустині.
Я звіра бив очима, мов стрілою,
І дивного дознав в заоблачній святині,
І дивне сталося там надо мною.
І де ставав ступнем, де з річчю обернувся –
Усюди до мене серця хилились.
З багатством до тебе, Хадизо, я вернувся:
Під здобиччю верблюди ввередились,
І люде, мов квітки, в саєти нарядились.
ХLІ
Та всі шовки, парчі, карм́азини, блавати –
Се все, мов прах дорожній на жупані,
Против великого спасення благодаті,
Котру привіз я милостивій пані.
Що на Сінай-горі Мойсею возвістилось,
Те поновив безсмертний Син Марії:
Йому вся істина божественна відкрилась;
Розмаяв, мов туман, він дикі мрії,
Що змислено, ждучи жидівського месії.
ХLІІ
Сього великого пророка із пророків
Носив я змалку в серці чистім, тихім.
Він сохранив мене од всіх мирських пороків,
Зробив мене з мізерного великим.
Я крильми полетів туди з гори Сіная,
Де притаїлися несторіане,
Куди загнала їх попів рука лихая,
Що хиляться під нею християне,
Як від жерців у нас нагнулися погане.
ХLІІІ
І, мов той олень, пив живу у них я воду,
І потечуть річки животворящі
І черева мого. Від сходу до заходу
Засяє світ, і люде будуть зрящі.
Аллах мене послав. Я тінь його побачив
Очима смертними на тім Сінаю.
Аллах мені владіть народами призначив
І просвітив мене дивами свого раю…
Се вам, як посланець аллаха, возвіщаю”.
ХLІV
Схилились всі кругом, і в ноги впала
Пророкові Хадиза милостива;
Як ранішня роса блискуча, трепетала,
Священною покорою щаслива.
“Однині я твоя раба, і всі мої достатки,
І все, що маю, все тобі вручаю:
Срібло і золото, маєтки й статки.
Нічого для себе не зоставляю
І дяки від тебе, пророче, не бажаю”.
ХLV
“Ти не раба, о, ні! Владичиця ти пишна.
Сидітимеш у мене на престолі,
Як сонце осяйна, як божество велична,
Свободна, як той вітер в чистім полі,
Устань, внемли і знай: всевишнього устами
В моїм пості й молитві семидневній
Благословен вовік союз любві між нами,
Як дано зріть мені дива едемні
В аллаховій обителі надземній”.
ХLVI
Ревнули казани, і загули тимпани.
Мов Соломон во дні своєї слави,
Багатством, вродою, премудрістю вінчаний,
Оддав пророк день брачний для забави.
Зраділи всі ховми у займищі Хадизи,
І гори радістю препоясались;
Поля світилися, мов херувимські ризи;
Із сонцем любо води цілувались,
А небеса благі дивились, осміхались.
