Великий боже, отче й творче світу!
Ти чуєш, як тебе в роспуці зву.
Чи то ж бо призовеш мене к одвіту?
Хіба ж на те грішу, про те живу?
Ой боже отче! чи мені ж пропасти?
Ти зриш душі моєї темноту…
Ти й горобцеві не даєш упасти, –
Рятуй, создателю, мене, рятуй!
Твоїх церков ніяких я не знаю, –
Вкажи мені твою спасенну путь.
Про всемогущество твоє гадаю,
Як можу розумом своїм збагнуть.
Нехай ханжі тобі молельні строять
І звати божим ділом їх велять,
Нехай до оглуху у дзвони дзвонять
І видумками розум туманять.
Як! щоб творця небес та в мур заперти,
Під римські й візантійські ковпаки!
Твій храм, – його стовпами не підперти, –
Розгоруто в нім зоряні книжки.
Чи богові ж та рід наш осудити
На вічні муки у якімсь аду?..
За те, що хтось один не зміг терпіти
Жадоби й голоду, нам всім капут?
Як! щоб святий кукобився на небі
І засилав таких людей, як сам,
Пектись да мучитись в гидкім Еребі,
Що вірують не так, як Ной та Хам!
Чи вірою ж, обпершись на незнанні,
Придбати рай чи пекло без кінця?
Чи розумом же в темряві й тумані
Дознатись задуму й мети творця?
Ті, не в апостолах і не в пророках, –
У творивах твоїх твою всю правду чту…
Но я безсилок, я тону в пороках, –
Рятуй! зорнути нам не в моготу.
Рятуй мене! бо ти й звізду рятуєш,
Як по світах чужих вона летить,
Ти всюди в боротьбі стихій вартуєш
І всюди по землі твій слід лежить.
Ти, що мене премудро так устроїв,
Ти чуєш глас мій, я тебе молю,
Простри твою правицю надо мною:
В твоїх законах твердо я стою.
До тебе, боже, творче мій, взиваю!
Хто б мислив чи добро мені чи зло,
Я на твою протекцію вповаю,
Щоб так, як ти благоволив, було.
Мій прах ізнов обернеться у землю,
І дух на крилах чистих возлетить, –
Я образ твій духовний восприємлю,
Щоб, хвалюби тебе, вовіки жить.
Коли ж легке диханнє се в могилі
Із тілом заспе віковічним сном,
Твоїй благій животворящій силі
Я й серцем покоряюсь, і умом.
І се – у смирноті тобі співаю
І дякую за всі твої дари:
Бо знов життє мандрівне се, вповаю,
З тобою злучиться як світ зорі.
