Варфоломієві Шевченкові
Не хотіли панські діти
Мою воленьку вволити, –
Щоб мене там поховали,
Де б одраду серце мало,
Де б мучене моє тіло
Тихо тліло, не боліло,
Де б моя душа убога
Злинула колись до бога.
І прохав я, і благав я,
І на кобзі вигравав я, –
Шкода співу кобзарського!
Шкода слова козацького!
Не хотіли паненята
Послухати мого брата,
Щоб мені почет вчинити –
Китайкою мари вкрити,
Червоною китайкою, –
Заслугою козацькою.
І прохав він, і благав він,
І холопством дорікав він:
Занедбали паненята
Дорікання мого брата!
Не хотіли, та вчинили –
Китайкою труну вкрили
Та й вислали до могили,
Де співав я, сумував я,
З Дніпром-братом розмовляв я.
Не хотіли, та вчинили –
Спочиваю на могилі,
Паненятам на досаду,
Товариству на одраду,
Україні на пораду.
Спочиваю, дожидаю,
Долі-волі виглядаю…
Годі, браття, сумувати:
Ще не вмерла наша Мати!
