Тарас Шевченко – І мертвим, і живим, і ненарожденним: Вірш

Аще кто речет, яко люблю бога,
а брата своего ненавидит,
ложь есть.

Соборно[е] послание Иоанна.
Глава 4, с.20

І смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд потомлений
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жнива!
Схамениться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивиться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу
Та й більш нічого. Кричите,
Що бог вас создав не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!.. Якби взять
І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тойді оставсь би сиротою,
З святими горами Дніпро!

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати б не ридала,
Не чули б у бога вашої хули.
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі.
І люди б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою.

Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших… і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступе
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! образ божій
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать…
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!

Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізите на небо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..» – «Добре, брате,
Що ж ти такеє?»

«Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм».
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав’яне».
«Слав’яне! слав’яне!»
Славних прадідів великих
Правнукі погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав’янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав’янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже, –
Отойді ми заходимось!..
Добре заходились
По німецькому показу
І заговорили
Так, що й німець не второпа,
Учитель великий,
А не те щоб прості люде.
А гвалту! а крику!
«І гармонія, і сила,
Музика, та й годі.
А історія!.. поема
Вольного народа!
Що ті римляне убогі!
Чортзна-що – не Брути!
У нас Брути! і Коклекси!
Славні, незабуті!
У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!»
Кров’ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивиться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної України!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.

Може, чванитесь, що братство
Віру заступило,
Що Синопом, Трапезондом
Галушки варило.
Правда!.. правда, наїдались.
А вам тепер вадить.
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров’я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров’ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, –
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають
Заміс[т]ь пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тіжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитай[те],
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословіть дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

Аналіз поеми “І мертвим, і живим, і ненародженим” Шевченка

Поема, написана в 1845 році, має дуже багато пророчих моментів ‒ і зараз актуальна настільки ж, як і в день її написання. Автор прекрасно усвідомлював ментальність українців ‒ і тих, які жили на цій землі колись, і тих, які залишилися на території України після всіх акцій з винищення й русифікації, тому його прогнози й пророцтва виявилися на диво точними.

Твір, написаний у формі звернення до українців, має значне ідейне навантаження. Перерахуємо основні ідеї:

• Заклик до еліти не відриватися від народу і шукати істину на рідній землі;
• Заклик до обʼєднання різних верств суспільства;
• Застереження, що коли у народу увірветься терпець, розпочнеться лютий бунт;
• Уславлення героїчного минулого українців як приклад для майбутніх поколінь;
• Засудження людей, які легко піддаються модним трендам і не мають внутрішнього стрижня;
• Осуд жорстокої експлуатації українців;
• Осуд споживацького ставлення українців до багатств своєї Батьківщини;
• Засудження лукавості й нещирості, притаманної українцям, які змогли піднятися соціальною драбиною;
• Критика людей, які показують поганий приклад («І люди б не знали, що ви за орли»).

У творі життя українського народу показане з різних боків:

• Соціальне становище ‒ пригнічення, відчай людей, які є щирими українцями («І знову шкуру дерете З братів незрящих, гречкосіїв»);
• Демонстрація філософії меншовартості, коли українці шукають істини де завгодно, але не вдома, поважають будь-яких мислителів, аби вони були визнані у світі і не походили з України («Що ж ти такеє?» «Нехай скаже Німець. Ми не знаєм»);
• Слабкість і дволикість освіченої еліти («Кричите, Що бог вас создав не на те, Щоб ви неправді поклонились!.. І хилитесь, як і хилились!);
• Втрата національної гідності («Славних прадідів великих правнуки погані» «Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття – ваші пани»);
• Споживацьке ставлення до Батьківщини, відсутність істинної любові до України («Нема на світі України, немає другого Дніпра, а ви претеся на чужину», «Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають»).

Твір насичений символікою:

• Дніпро ‒ Україна, могутність, козацтво;
• Могили ‒ величне минуле, за яке було дорого заплачено;
• Ярмо ‒ поневолення, тяжка праця;
• Шкура ‒ нещирість, прагнення видати себе за інших;
• Розпуття ‒ можливість вибору шляху. Розпуття велелюдні ‒ місце, де своє майбутнє обирає цілий народ;
• Кайдани ‒ рабство. Кайданами мінятися ‒ приміряти собі нові ролі у добровільному рабстві, яке поневоленого, що забув про волю чи не знав її, влаштовує;
• Жнива ‒ результат діяльності, життя, сукупності вчинків;
• Сонце ‒ життєдайне тепло, джерело радості, доступ до якого забезпечений позицією у соціумі (згадайте фразу ‒ місце під сонцем). Проте втратити право на насолоду сонцем досить легко, коли «дим хмарою заступить» ‒ метафоричний образ повстання;
• Вогні (огні) ‒ наука, проте не завжди істинна, адже вогонь може добуватися штучними методами («Просвітити, кажуть, хочуть, Материні очі Современними огнями»)
• Мати ‒ у широкому розумінні Батьківщина, Україна;
• Німець ‒ іноземний колоніст, який заселяється на землі, де винищені українці («І на Січі мудрий німець Картопельку садить»);
• Кров ‒ самопожертва (« А чиєю кровʼю Ота земля напоєна»);
• Небо ‒ висока соціальна позиція;
• Москва, Варшава ‒ символи держав-поневолювачів, яким підкорилися українці і за чиї інтереси проливали кров.

Для донесення ідей у поемі застосовані такі художні засоби:

• Епітет ‒ «мудрий», «чужий», «премудрі», «славні, «незабутні», «крадене», «смердячий»;
• Повтори ‒ «Глибоко!», «Брути», «одцурається брат брата»;
• Протиставлення ‒ воля вмивалася не Дніпром, а кровʼю, спала не на горах, а на трупах, «немає злому На всій землі безконечній Веселого дому».
• Метафора ‒ «Замість пива праведную кров із ребер точуть»;
• Персоніфікація ‒ «Доборолась Україна», «її розпинають».

Твір дуже емоційний, насичений риторичними вигуками «Отак-то ви навчаєтесь У чужому краю!», закликами «Обійміться ж, брати мої, молю вас, благаю!».

Автор пророкує Україні очищення за умови, що люди будуть чесними самі з собою, обʼєднаються, згадають про свою глибинну сутність ‒ «І забудеться срамотня Давняя година, і оживе добра слава».