Тарас Шевченко – Якби ви знали, паничі: Вірш

Якби ви знали, паничі,
Де люде плачуть живучи,
То ви б елегій не творили
Та марне бога б не хвалили,
На наші сльози сміючись.
За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози. Я не знаю,
Чи єсть у бога люте зло,
Що б у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!

Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину… В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло… Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою
Ще молодую — у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи —
Носити воду школярам.
Брати на панщину ходили,
Поки лоби їм поголили!
А сестри! Сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії,
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!

Мені аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села!
Такії, боже наш, діла
Ми творимо у нашім раї
На праведній твоїй землі!
Ми в раї пекло розвели,
А в тебе другого благаєм,
З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
І їх сльозами поливаєм.
А може, й те ще… ні, не знаю,
А так здається… сам єси…
(Бо без твоєї, боже, волі
Ми б не нудились в раї голі).
А може, й сам на небеси
Смієшся, батечку, над нами
Та, може, радишся з панами,
Як править миром! Бо дивись:
Он гай зелений похиливсь,
А он з-за гаю виглядає
Ставок, неначе полотно,
А верби геть понад ставом
Тихесенько собі купають
Зелені віти… Правда, рай?
А подивися та спитай!
Що там твориться у тім раї!
Звичайне, радость та хвала!
Тобі єдиному святому
За дивнії твої діла!
Отим-бо й ба! Хвали нікому,
А кров, та сльози, та хула,
Хула всьому! Ні, ні, нічого
Нема святого на землі…
Мені здається, що й самого
Тебе вже люди прокляли!

Аналіз вірша “Якби ви знали, паничі” Шевченка

Автобіографічний твір, написаний в Оренбурзькій фортеці у 1850 році. Попри те, що автор зазнав злигоднів солдатчини, він досі з жахом згадує своє кріпосне дитинство.

Головна ідея вірша ‒ протест проти експлуататорського ладу та кріпацтва. Проте є і вторинна ідея – засудження лицемірства поміщиків, які одночасно можуть писати жалісливі вірші «елегії» і при цьому успішно користуватися благами та розкішшю, створеними виснаженими кріпаками.

Для того, щоб зробити акцент на нестерпності людського буття, вже у першій строфі автор використовує інверсію ‒ «плачуть, живучи». Таким чином він вказує, що плач ‒ це основне заняття, воно має більше значення для людей, як саме життя.

Провідним образом у поезії є хата. Її описують методом контрастів ‒ виглядає хата раєм, проте ліричний герой, який у ній жив, там «бачив пекло». На противагу хаті, яка була створена людьми, автор показує картини природи ‒ рай, дарований Богом. Це ставочок, верби, прекрасний пейзаж землі, де можна було б щасливо жити.

Багаторазово повторюється слово «сльози». Сльозами кріпаки навіть лани поливають. Також повторюється неодноразово епітет «голий», який вказує на тотальну бідність людей.

Протиставлення раю й пекла є наскрізним мотивом твору.

У поезії яскраво виражені релігійні мотиви. З одного боку, автор просто вказує Всевишньому на стан справ: «Такії, боже наш, діла Ми творимо у нашім раї». З іншого боку, він звинувачує Творця, бо без його волі і його бажання життя б таким не було. І навіть проявляє сарказм ‒ уїдливо звертається: «Звичайне, радость та хвала! Тобі єдиному святому», двозначно описує життя селян виразом «в раї голі». Саме через спілкування з Богом ліричний герой демонструє нестерпність існування і готовність до відчайдушного протесту через відсутність іншого виходу, вказуючи, що «й самого Тебе вже люди прокляли».

У поезії є звичні для українського фольклору образи та звороти: своїх сестер ліричний герой називає голубками сизокрилими, а розказуючи про братів, вживає фразу «лоби їм поголили» (забрали в солдати).

Епітети, на які автор прагнув зробити особливий акцент, використовують прикметники та займенники у повній формі ‒ «такії», «чужії», «дивнії».

Цікаво, що ліричний герой бере спів відповідальність за плачевний стан справ на себе ‒ «Ми творимо у нашім раї», «Ми в раї пекло розвели» таким чином натякаючи, що хтось творить, а хтось це зло допускає ‒ і то не тільки Бог.