Поема
I
Гуцуліо наша мати, наша рідна мати,
Як за тебе не думати, житя не давати,
Як за тебе не боротись, за тя не терпіти,
Бо ти наша рідна мати, а ми твої діти.
Бо то наша краиночка, — хоть она маленька,
Але она справді наша, усім нам миленька
И богата и весела, там співи и дзеньки,
Там и гори и долини и срібні річеньки.
По долинах хліб ся родить, в полонинах паша,
Там ні Жида, ні Мадяра, уся земля наша!
Там рибоньки як у морю, повна нею Тиса, —
Щаслива ти краиночко за князя Бориса!
II
Нема таких на сім світі, щоб не чули
Про сю нашу краиночку, про єї Гуцули.
И не зато, що богата, она не богата,
Она напротив тих країв порожная хата.
Але у тій малій хаті воля чоловіка, —
А де воля, там и доля и жадна опіка!
Бо опіка ізість волю, — а Гуцули рівні,
На их земли всі однакі, свому князю вірні.
Чули они за Гуцулів, чули за Бориса,
И за тії сині гори звідки тече Тиса.
И за його дочку чули, за гарну дівчину
И думають, як здобути ротик як малину.
III
В Византії, в дворі царя держали пораду,
И зібрались два лицарі, князі з Цареграду,
Рушили ся у дорогу з цінними дарами,
Усьо везли до Маруні тяжкими возами.
Але якось за их скарби опришки дізнались,
Перестали на дорозі и до бою взялись.
И розбили, розібрали, а решту розтрясли.
Самі князі повтікали, ледви житя спасли.
Через гори, через праліс, ци то ніч, ци днина,
Звідаючись де Гуцулів та, славна краина.
Ходять, бродять по тих горах, в праліс заблудили;
Вже минає доба пята, не їли, ні пили.
У пралісі світ темніє, все гине помали,
Царгородські заблудили понад страшні скали,
По тих скалах відьмів сорок, якраз раду мали,
И наради перервали, мітли похапали.
Заревала стара відьма, тих других цариця,
“Повяжіть их, посічіть их, буде печениця!”
Стоять відьми из мітлами и кажда регоче,
А вже онде під скалою пять кітлів форкоче.
Опирь сидить коло ватри, гріє кіньські лаби.
Гади зварив до обіду, на вечерю жаби.
Каже один царгородський, до друга Семена:
“Видав тутки не поможе и вода свячена!
Але мусить, лиш відваги! Дивися на мене,
як витягну остру саблю, за мною Семене!”
Уже відьми кочергами зачали гонити,
Коли князі саблюками, давай молотити!
Порубали на кусочки, старій спокій дали,
И свяченов мотузинов з опирьом звязали
Реве відьма, як пекельний, мотузині лає,
А воду, що ї святила, сім-раз проклинає.
Посідали, як на коні, зубела подали,
И багєгом поза плечі, щоб скоро бігали
Женуть их немилосердно, як собака лису,
И ще й доба не минула, а вже видно Тису…
Білий місяць вже на небі, нічка благодарна,
Тайком хотять подивитись, ци дівчина гарна…
Позлізали коло Тиси, друг відпочиває,
А князь Роман стару відьму знову запрігає.
Щоб не наробило крику чортове насіня,
Пхає їй у рот свербивус и грубе каміня
В замку усі полігали, князівна лігає,
Роман стоить під віконцем, очий не спускає
“Яка гарна дівчинонька, яка она красна,
Як на небі, між звіздами зірниченька ясна!”
Сів він знову на “худобу”, назад обертає,
Відьма летить понад замок, а князь щось думає.
Й сам не знає, що думає сякого момента,
То думає, як позбутись, свого конкурента.
Скаже йому, що дівчина вже другого має,
Ачей вдасть ся відвернути, а він покохає…
Летить из ним стара відьма, через Тису швидко,
Припняв відьму ид к лоді, Семена не видко!
Ходить, ходить и шукає — “а де ти Семене?
Ачей тебе опирь стратив, бо ладен у мене!”
Попоходив, — не находить, якось у бік глипнув,
Опирь загриз чоловіка, а сам кудись зникнув…
Росердився цареградський на чортову чилу,
Набрав смоли из смереки, підпалив “кобилу”…
*
День минає, другій, третий и знов вечеріє,
Роман ходить попід замок, до замку не сміє.
Хто то знає, що підранець високого роду,
Ніхто йому не дасть правду, що князь Царгороду.
Проклинає стару відьму, єї сухі ребра,
Підрав на ній ногавиці из самого сребра.
Цінні дари відобрали закляті опришки,
Кромі того, що тут має, не лишили й кришки.
Дівчинонька в вікні замку, звідтам визираж,
Зажурив ся Царгородський, тай собі думає:
— Незнаєш, ти дівчинонько, чого я тут стою,
Ой не один воевода гине за тобою!
Й моє серце умирає, за тобою гине,
Докі тебе не здобуде и не відпочине!
Буду в наймах в твого батька, буду вівці пасти,
Твою душу, твоє серце мушу я украсти!
III
Ходить вівчарь из сопілков по-під бережечки,
Попасує біле стадо, біленьки овечки,
Ніхто того и не знає, звідки він узявся,
Зайшов звідкись до Гуцулів, ид вивцям наявся.
И по полю по долинах стадо привертає,
А князівна вороненьким по полю гуляє
Зачав вівчарь в чарівную сопілоньку дути, —
Але тої молодої ніяк не забути!
Коли зачав ту, сумную, аж слези котились,
Кісці коси покидали, слухали й дивились
А як зачав веселую до танцю рубати,
Женці серпи поламали, стали танцьовати!
Тягне, тягне, не шкодує, до танцю легейку,
Хлопці коси посукали, гайда коломийку!
Сей співає, той танцює, дубонячи вівка’
“Хлопці, хлопці соколята, ой що за сопівка!”
В його руках сопілонька так солодко грає,
Що аж умом заколотить, серце вириває!
А дівчина, як калина по долині ходить,
Свої очи чорноброві з вівчаря не зводить
— “Який гарний, який красний” — сяк собі думає,
— А ще тота сопілонька, як на ній заграє!
Ой є кому погуляти, по вас полонини,
Волосічко кучеряве, лице, як дитини!”
IV
Через нашу Гуцулію тече ріка Тиса,
Над Тисою кріпкий город славного Бориса.
У городі славне військо, молоді Гуцули,
Желізний міст испустили, у трубу задули.
Желізний міст испустили и назад підняли,
Та Маруню, дочку князя, з пошанов кланяли,
Она зайшла вороненьким, попід сгіни ходить
И коника вороного за собою водить.
Она хлопцім усміхнеться, хлопців забавляє,
Та нікому и не каже, що на души має.
Ніхто того и не знає, що из нею сталось,
За ким єї серце гине, в кого закохалась
В кого она залюбилась, кому серце дала,
Бо до тепер княжих сватів з нічим відправляла.
Нераз они походили, подарунки слали.
Але єї ручку білу, ніяк не достали
Нераз один перед другим бігли у погони,
И падали перед неї графи и барони.
Ой не дармо Гуцулію всюди познавали,
Сяку дівку и сі гори и ще не видали!
Волосічко кучеряве, пущено на волю,
А личенько, як червона калинонька в полю.
Очи чорні, брова чорні, — яка она красна!
Як на небі між звіздами зірниченька ясна.
V
Затрубіли перед замку, на желізнім мості,
Що приходять до Бориса три князі у гості.
Один прийшов з Венеції, другий из Морави,
Третий Мадяр з Вішеграду. И всі до забави.
Прийшли они до Бориса, пити мід, горівку,
А ще д тому, як би вдалось, посватати дівку.
Пили они мід, горівку, пили аж до рана,
Пекло ся им до закуски на ріжнах барана.
Каже Борис славним гостям: “Їжте, пийте братя!”
Они йому відповіли: “Вибирайте зятя!”
…Сопілоньку чарівную знову було чути,
Якую то Марусина не може забути!
Очи в слези затопила, тяшко изохтіла,
И до гостів благородних отсяк відповіла:
— “Того буду и нічія, побий мене Боже!
Хто топором через замок перекинуть зможе.”
VI
Изібрались гості князя, під замком чекають,
Кождий топір позначений, — зараз начинають.
Починає грубий мадяр, десь до сорок років,
И як свисне топорятьом, щось на двацять кроків!
Пошіпався по за уха, Таліяну смішно,
А Маруни, там, у замку аж у шкурі тісно!
Встав Таліян, розмахав ся, тай не перекинув!
Як увидів, то из злости мало що не згинув!
А Моравець хлопець тихий, руки, як у дами,
Узяв мале сокирятко, та ледви до брами!
Держать раду між собою, а що тут робити
Ци вертати куди-котрий, ци йти дале пити?
Сказав до них князь Морави, — “послухайте братя,
У Бориса сякі штуки, не достане зятя!
Мід горівку добру має! Идім братя пити,
Зачим прийшли, — не здобули, мем бочки точити!”
Изібрались, та до замку, там Борис чекає,
Своих гостів благородних радісно витає.
Щось у луфті забреніло, им над головою,
Засвистало, заблищало, в замку над вежою.
Побіг сторож по за замок и топір виносить,
И поставив перед панства, почитати просить.
И читають и міркують, тай держать пораду,
На топорі герб и надпис: “Лицар Цареграду”.
Самий топір, річ цінная, из золота ллято,
А по ньому діямантів, що аж забагато!
Израділа дівчинонька: — Хто то бути має?”
Нич не видно, нич не чути, лиш сопівка грає…
VII
Розийшла ся вість по світу, про наші Гуцули,
И котрі их раз видали, щасливими були!
Світські люде по дорозі до них заходили,
Бо Гуцулів любив кождий, й они их любили.
Лиш Мадярів не любили и самі Гуцули,
Бо Мадяри люди дикі, у ярму их гнули.
Але тепер не боять ся, бо мають людину,
Оборонить від Мадярів милую краину.
Не поможе строгий наказ, мадярські шпіони,
Мають свого воеводу, свої легіони.
Нераз Борис то думає, як би наріз зпасти,
Прилучитись д Галичанам, від Угрів відпасти.
Ходять посли до Данила, той відповідає,
Всіх Русинів взлучити він на думці має.
Тепер військо избирає, відпудить Татарів,
Відтак дасть ся цілов силов, за нас на мадярів.
VIII
Буйні вітри заревали, зашуміла Тиса,
Зарипіли грубі двері, у замку Бориса.
И приходять три посланці Татарського Хана,
— “Честь и слава тобі княже від нашого пана!”
Витають их по гуцулськи, з честьов на порозі,
Звідаеся воевода: в якій ви дорозі?
На се один чорнопиский воеводі каже:
— Чув и наш Хан за Маруню. Ми за нею княже!
А як то відмовиш, пану татарського світа,
Тож не встанесь, лиш руина кінцьом свого літа.
Військо впаде, й ти погинеш, з Татарами в бою,
А сі круті доріженьки заростуть травою
Розгнівав ся князь Гуцулів, ухопив булаву.
Дав одному межи очи, той трупом під лаву!
Другим руки у желізо, під варту до рана!
Рано утне з уха, з носа, відошле до Хана…
IX
Загрожені посли Хана рана не чекають,
Пірвали міцне желізо, руки витігають.
— “Одно брате нам загинуть, дівчина не наша!
За сю ганьбу, за невдачу що нам скаже баша?”
— “Як до того обібрались, мусить наша бути! —
Украдеме й понесеме, щоб ласку здобути.”
Розбили стіну й прірвались в малу кімнатчину,
Извязали всі верети, украли дівчину.
Та щоб жертва на весь замок голосу не дала,
Запхали їй в уста жматок, она изівяла,
Повязали руки, ноги, в верету здусили,
И так єї долі муром в вереті спустили.
И тікають й доглядають, ци не поганяють.
Ци из замку кінне військо в погін не пущають.
И тікають й доглядають, лише вітер має!
А спереду хтось там крикнув, й топір піднимає.
И ще сесі не успіли саблі повтігати,
А вже шия відлетіла, мусять терьх лишати!
И лишили… один из них трупом покотив ся,
А другий дав ногами знати, вже й не боронився!
А парубок взяв на плечі зівялу дівчину,
Несе єї, звідки взяли ротик, як малину.
Она очи піднимає, його обіймає,
И з радости великої плаче аж ридає!
Их устонька изчепились, слези вють ся немно…
Шкода, що го не-пізнає, шкода, що ся темно!
Любов йому присігала, хустоньку му дала.
Тай від нього теж прияла, до груди сховала
Допровадив ю до замку, а там попрощав ся,
Дармо так просила, щоб з нею зістав ся.
Серед замку гук и гомін, Маруню шукають,
Вже й тревогу изробили и коні сідлають
Отець з плачом до дитини, — “дитинонько мила,
Видав тебе через красу година побила!”
Як мня одна и побила, друга не побила,
Одна гнала в страшні муки, друга свободила!
Диви, тату, на хустину, що я ю дістала,
Як мня герой спас від муки, як вільною стала”
Обертають, обзирають и держать пораду,
На хустині герб и надпис: “Князь из Цареграду”
— Сріблом бита, шовком шита, яка она красна!
А чому він не заходить? — яка я нещасна!”
Вже й соненько ясне блисло, она обзирає,
А сопілка чарівная так солодко грає…
X
Заблудила чорна хмара и понад Гуцула,
Як Гуцули за ту орду Татарську учули.
Розважають и міркують, з вечера, до рана,
Як би сперти дику орду Татарського Хана
Князь збирає свое військо, з дикими до бою,
Хлопці до бою готові, лежать під горою
Аж надходить дика орда густими рядами,
За рядами препоганих сотитисячками.
И крізь густий ліс проходять Татари закляті,
В лісі мало не валять ся дерева підтяті!
Раз лишень одно упало и другі валять ся,
А під ними дикі гинуть, бо ніяк спасать ся.
Борис військом з усіх боків решту истинає,
— “Хто зробив сю мудру штуку?” Гуцулив питає.
Стискає чета плечима, один из них каже:
“Твій вівчар зробив сю штуку, славний ти наш княже”
— “Д мені його на похвалу!” крикнув на всьо поле,
Але вівчар се не чує, бо Татарів коле…
Привели го д князю, щоб го отоманом класти,
— “Отоманом не зістанусь, я йду вівці пасти!”
Скликав Борис по побіді бойову пораду,
“Хто и звідки ти вівчарю?” “Я князь Цареграду!”
Здивовалась славна Рада, Борис уже знає,
И каже му: “Давно тебе Маруня чекає”.
XI
Зарізали сто баранів, тай яловець сорок,
Бо весіля по Покровах у перший вівторок.
Бочок з медом, та з горівков, аж пивниця тає,
Вина также там знайдеться, як хто зажадає
Вже й напекли, наварили, столи позносили,
Та и близьких и далеких гостів запросили.
И надлетів День гостини, всі на ногах з ранку,
Свічок сімсот запалилось у каплици замку.
Коло брами бють у бубен, на вінчаня дзвонять,
Усі гості, з молодими в каплицю заходять
Над вежою похиляєсь синьо-жовта фана,
И кляняє дівчиноньку під боком Романа.
А дівчина, як калина, ще й славного роду,
Веде собі та до шлюбу, князя Царгороду.
Кругом стоять, як ті рожі Гуцулські дівчата,
И співають: жийте в щастю наші молодята!
XII
Ой заграли в три бандури, в чотири козиці,
Є з ким хлопцім танцьовати, дівки, як косиці.
Прогуляли, проспівали, уже трету днину,
Вже з медянки изгаили, майже половину!
И раз лишень из під брами, варта голос дала:
“Нова орда ту під замком, вже й коня припняла”
Музика ще й не затихла, ще ся танці вили,
Як поганці з усіх боків город обкружили.
Рипнули желізні двері, входять посли Хана,
— “Честь и слава Тобі княже, від нашого пана!
Прийшли тобі передати. — се повинність наша, —
Або дочку, або замок, просить в тебе баша!”
Вхопив саблю князь и ріже, Татарню погану,
Послідному утяв з носа и відослав Хану.
А сам військо избирає из князьом Романом,
Щоб зміряти свою саблю из Татарським Ханом…
— — — — — — — — — — — —
— — — — — — — — — — — —
…Попід стіни труп, на трупі, сотитисячками,
Поляг уже й князь Гуцулів, в різни, з ворогами…
Одна стіна за другою, на трупів валилась,
Переважна сила диких до замку вломилась
Шукали они Маруню, тай не находили!
Щоб помститись на Борису, замок підпалили…
Похмурюєсь синє небо, зашуміла Тиса,
Як половінь обійняла, весь замок Бориса…
Роман несе путьом тайним зомлілу миленьку,
Який веде попід замок, аж понад річеньку!
Сіли в човен яворовий, пустились на воду,
Плинуть, до славного міста князя Царгороду
Увидів се бідний нарід, з плачом их прощає,
И вірує, що Соненько, ще колись засяє.
Вірують що повернуть ся, в краину минельну,
И тогди то скинуть пута, й Недолю гіреньку.
