Дивлюсь на воду, що прийшла,
На величаву повінь,
Що й корінь дуба вирива’
І котиться на ровінь.
Ця сила береги мулить
І скелі підмиває,
Могутні стовбури валить,
Колоди забирає.
Так несподівано прийде,
Відразу, непомітно
І бурунами загуде
І грізно й непривітно.
Така то повінь раз була,
Також в осінню днину,
З собою в прірву понесла
Сестричку, Василину…
І відтоді я не люблю
Прудкі, великі зливи,
Намулом занесуть ріллю,
Заберуть людські ниви.
Як тільки повінь зашумить,
Коріння рвати бачу,
У мені гнівом закипить
І терпеливість трачу.
Тоді обурено кляну,
Прокляту повінь лаю,
За смерть сестриччину вину
На неї я складаю.
1924/1952
