Мені наснився тихий сад,
роса, шпориш по стежці.
Юшить вода — три дні підряд,
по грядці, мов мережці.
До шиб припала чорна віть —
набрякла, одвологла.
Оце ж бо й є: життя прожить,
пильнуючи порога.
Сховались яблуні в собі,
порічки, сиззю криті,
зелені віти — голубі,
дощами перемиті.
І вечір ника тишкома
надовкруги блукає —
ні друга поблизу нема,
ні подруги немає.
Але ворожить тихий сад,
що він тобі за друга,
котрого кілька днів підряд
не попускає туга.
- Наступний вірш → Василь Стус – Світанням явлена діброва
- Попередній вірш → Василь Стус – Поснули люди – щедра тьма
(Оцінок ще немає)