Василь Стус – Сковорода. Хвилеві трени: Вірш

В коротких зойках стишеного болю,
В снах одержимого — в них має голубінь —
Нам не розкрить незнаність одкровінь,
Нам не спинить незнаності сваволю.
Хай і відринувши утому резигнацій,
Нам не побачить обрій на очах.
Невже і справді ж бо — утримує нас страх
Од розбуялих дійств і акцій.
Чи ми — не ми? Чи нас і не було?
Ні — ми були і є, і навіть будем — дітьми,
Що пнуться пучками, стенаючись од пітьми,
Як папороті цвіт — цвіло чи й не цвіло.
Зарання скептики — їх рання немощ мучить
Вже розувірені (о бузувірства чар!),
Ми розпачем руйнуємо олтар
Й самим собою буть нам скоро надокучить.
Поміж народами ми лиш каріатиди.
Котрому предкові подяку воздаю?
Я невідомості себе передаю —
Нічого не втаю — я весь горю од встиду.
Нам Посейдонів жезл тримати не дано,
Й нащадкам не з руки важка його трійчатка,
За днями губиться остання віра-гадка,
А згадка, загадка затягує на дно.
Ні, ми не пещені в своїй земній юдолі,
Зазнавши од віків достоту зла й добра,
Коли ж збереться наша агора,
Скликаючи на прю, скликаючи до волі?
Невже для нас — одне-єдине пригасання
І ані ропоту, ні розпачу, ні мсти.
Невже останні спалено мости
До навіть горем дорогого повертання?