Стіна страждання і плачу
уся у дорогих обличчях,
і кожен криком сходить — кличе,
а я дивлюся — і мовчу.
Знімів, бо бачу ще й не те,
бо в серці серця я зголілий
один як перст. Немає сили,
а хуга казиться й мете.
І ні надії, тільки ви
вглядаєтесь крізь шкло жалоби,
чекаєте нової спроби
своєї збутись голови.
О водограї ваших душ
о мук стотьмяні водограї.
Отож бо й є! Нас Бог карає,
а край оспалий ані руш.
- Наступний вірш → Василь Стус – Отой зелено-жовтий суходіл
- Попередній вірш → Василь Стус – Там смерті сиві береги
(Оцінок ще немає)