Василь Симоненко – Лебеді материнства: Вірш

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні,

Лопотіли крилати і рожевим пір’ям,
Лоскотали марево золотим сузір’ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмельні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі.

Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Аналіз вірша “Лебеді материнства” Симоненка

Вірш-колискова, написаний на початку 60-х років, занурює читача в казкову атмосферу. За цей естетично довершений вірш з глибоким виховним змістом автор отримав премію імені Тараса Шевченка.

Василь Симоненко, який ріс без батька, протягом всього життя трепетно ставився до матері, вона стала для нього еталоном турботи, любові, самопожертви і надихнула зокрема й на цей вірш. Іншим натхненником став син Олесь, якого поет дуже любив.

Перша частина твору, який написаний розлогим семистопним хореєм з паралельним римуванням, є практично класичною колисковою, насиченою різноманітними символами. Лебеді є символом любові й подружньої вірності, проте літературознавці схиляються до думки, що рожевим кольором автор намагається перетворити родинний символ на материнський.

Вікна, казка, колиска є традиційними образами для українських колискових. Так само традиційними є звернення до лихих сил з вимогою зникнути від дитини ‒ у даному випадку лірична героїня проганяє досаду. Надзвичайно красивими метафорами описаний момент засинання дитини ‒ мати закликає зорі опуститися під вії малюку.

Авторські новації показані у другій половині вірша. Зазвичай народна традиція вимагає від колискових настанов господарчого характеру ‒ діти мали вирости майстрами й господинями. Василь Симоненко дещо змінив цей канон і друга половина вірша ‒ це настанови громадянського виховання.

Фактично це звернення до юнака і вказівка щодо вибору правильного життєвого шляху, на якому головною чеснотою людини є вірність як своїй родині, так і Батьківщині. Ці настанови вже не стільки материнські, скільки батьківські ‒ він бачить у майбутньому сина мавок і спокусниць, можливість обирати друзів, одруження, проте закликає памʼятати незмінне ‒ Батьківщину, материнські очі і біляву хату.

Вірш демонструє циклічність людського буття – народження, щасливе дитинство, весела юність, дорослі тривоги, смерть. І лише вірність Батьківщині дає право сподіватися, що тебе будуть чекати вдома завжди, а твоє життя продовжиться у тому, що було створене чи початок чому був закладений колись на рідній землі ‒ «прийдуть з України верби і тополі».

Вірш тривалий час перебував у шухляді і лише у 1881 році був опублікований в однойменній збірці. На той момент автор уже помер.

Остання фраза з твору стала крилатою і була викарбувана на памʼятнику Василю Симоненку у Черкасах.