Ти йшов до мене
з глибини віків,
виносячи з катівень
чорні рани,
і підлий морок
в закутках тремтів,
і падали
в кривавий пил тирани…
Ти йшов…
Горіла в полі ковила,
і ніч ховала
зойки самогубства…
Тебе сама історія вела
крізь тисячі повстань
і страт до людства.
Цілющої
напитись припадав
до Темзи, Ельби,
висохлої Стугни,
аж поки
на століття чорний дах
сипнув громи
Паризької Комуни…
В крові повстанців
прапор твій зника,
немов жарини,
попелища й бризки…
Рядками “Капіталу”
ти шукав
Ульянова
з далекого Симбірська…
Я знаю ті шукання:
за селом,
моїм селом,
від давнини похилим,
вкраїнське небо
голубим крилом
трусило сніг
потьомкінцю в могилу…
Він не дійшов.
Сльозою полини
степи синам
солили солонцями…
В сімнадцятім
ішли його сини
по світу
революції синами!..
Вони для себе
міді не лили,
не мріяли
про тонні п’єдестали,
бо знали добре,
як землі болить,
з якою тричі
за життя вмирали!..
А коли труп
в заметах синіх чах
і зорі облітали,
наче квітки, –
до них схилялась
постать Ілліча,
щоб на життя
тебе благословити…
Ти йшов до мене,
і сьогодні ти
ідеш туди,
де морок і в’язниці, –
і падає
первоцвіт з висоти,
і сяють людям
голубі зірниці…
