Лечу, немов дерева обіч шляху
з автобуса, на ста чортах-вітрах,
ковтаю смагу, потамую спрагу,
з крила згублю на землю лету-страх…
Вона – земля – така маленька грудка
у зморшках від негоди і тепла,
мов птах, що розривається у грудях,
коли для нього клітка замала…
Лечу, немов дерева обіч шляху
з автобуса, за метром – кілометр,
аж до крайнеба…
Так ідуть на плаху
напитись Дону, а тоді – хай смерть!..
