Із Гагіка Давтяна
У небі місяць повагом пливе,
промінням срібним землю засіває,
з-за хмар, скрививши рот щербатий свій,
сміється над моїм наївним серцем.
А піч ховає від людей той сміх
у теплі твої сутінки…
Ти винна?
Ні, ти не винна…
Скільки не кричу –
я сам перед собою провинився…
Авжеж, не лжа мені заткала слух, –
помилку я з брехнею переплутав…
“Коли ти прийдеш?” – поспіхом спитав,
а треба запитать було: “Чи прийдеш?”
