Чи вам не здається, що гру ви програли, маестро?
Програли тоді, коли тільки затіяли гру.
І спільно із вами у грі тій програли оркестри
беріз срібногорлих у чорнім сосновім бору,
Чи вам не здається, маестро з пожовклого саду,
що ваше натхнення зів’яло й опало давно,
Хоча й народило бездомні пісні листопаду,
які летаргічним зимовим обернуться сном…
Де ярость таланту, де проблиски імпровізацій,
безумство осяянь, смертельна жага потрясінь?!
Дерева темніють — як витвір сліпих стилізацій.
Як витвір сліпих стилізацій — сліпа світлотінь.
Була інтуїція. Чиста була підсвідомість.
Було самозречення теж — від зорі до зорі.
А зараз, маестро, ви вже не потрібні нікому:
ви мали програти — й програли в безпрограшній грі.
Зостануться спомини — в поля, і лісу, і саду.
Зостануться спомини — у перелітних птахів…
Усі ми програєм колись. Діждемось листопаду
для мрій, для натхнення і для поетичних рядків.
Ви плачте, маестро, хай дощ ваші сльози змиває,
Хай буде вам гірко, хай вечір ваш буде сумним.
Безсмертя?.. Останній листок із тополі злітає —
й ніякого сліду в повітрі не видно за ним…
