Гей, Остапе Вересаю, наш Гомере невмирущий,
що сидиш на роздоріжжі і співаєш у віках!..
Гей, Остапе Вересаю, вчора сущий, нині сущий,
бо і суща, й невмируща дум твоїх крута ріка.
Мов ріка, що між народу голубим біжить Дунаєм.
Мов ріка, що між народу голубим біжить Дніпром.
Гей, Гомере український, гей, Остапе Вересаю,
низько кланяюсь і низько б’ю, тобі своїм чолом!
Гей, чоботи коломаззю густо змазанії І свитка!
Гей, сорочко-вишиванко, що розквітла, наче луг!
Без волів та ще без нивки — то не збитки…
Справжні збитки —
то не бачити: так землю не оре й не бачить плуг.
З роду-племені якого ти, Остапе Вересаю?
З чинбарів. Із смолокурів. З пастухів. Із ковалів.
Із козацького ти моря. Із чумацького ти краю.
Із Сіркової когорти. Батько ти Кармелюків.
Ти сидиш на роздоріжжі, на високому кургані,
на могилі побратимській, де сріблиться ковила.
Маєш брови — мов шаблюки. Наче місяць ятагана —
оселедець твого чуба не згаса біля чола!
Твоя посестра — це гЮбза, що, мов чаєчка, кигиче,
то співає так, неначе сталь дамаська молода.
Кобза, посестра, в минуле озивається і кличе,—
і стоять у небі хмари, мов татари, мов орда.
Твоя посестра — це кобза, що співає про неволю,
в кожнім звуці біль нелюдський не таїться, не мовчить.
І над шляхом, наче паля, вознеслась увись тополя,—
на тополі, мов на палі, серце кров’ю струменить.
Гей, Остапе Вересаю, наш Гомере невмирущий,
на Кургані Слави сівши, будеш грати у віках.
Гей, Остапе Вересаю, вчора сущий, нині сущий,
твоя дума не зміліла й не зміліє, мов ріка!
