Мов купальське гильце, в срібну нічку на Йвана Купала
зодягав колись в трави і в квіти тебе зодягав.
Десь зоря в пелинах, наче біла лебідка, ячала,
білим лебедем місяць посеред латаття ячав.
Дарував тобі пахощі липи і дев’ятисилу,
дарував тобі сяйво роси, що зібрав на щирці.
І зеленого коника скрипку зелену двокрилу
я тобі дарував, щоб в твоїй гомоніла руці.
Бурштиновий струмок, наче стрічку, заплів у волосся,
а в струмку бурштиновому рибок холодних заплів,
і в струмку попливли твої темні, розмаяні коси,
карий погляд в струмку, наче човник, за ними поплив.
Я тебе обіймав — твої квіти і трави холодні.
До грудей пригортав і тулив до зсудомлених уст
твою трепетну й ніжну, твою загадкову безодню,
ту, яку і сьогодні розгадувати не берусь.
Й ти мене обіймала у нічку на Йвана Купала
гіркотою квіток, гіркотою настояних трав.
Десь зоря в полинах, наче біла лебідка, ячала,
білим лебедем місяць посеред латаття ячав.
