У дереві кожному скрипка, говорять, живе,
у дереві кожному скрипка живе і співає.
Спинись і послухай, як скрипка до себе зове,
спинись і послухай, як скрипка тобі промовляє.
Та скрипка зросла з насінини колись навесні,
вона брунькувала і бростю вона дивувала.
Не соки пила із землі, а майбутні пісні,
зелені, як рута, і сині, як небо, хорали.
Музична снага їй дівочий вигонила стан,
снага, що зрідні лиш безсмертній сназі Страдіварі,
снага, що з граніту у прірві, бупа, пророста,
снага, що завжди із натхненним безумством у парі.
У ночі травневі скрипкове зелене гілля
цвіло солов’ями, світилося шалом пташиним,—
і вічним органом здавалася вічна земля,
що в космосі лине на крилах слабких, солов’їних.
А в ночі осінні скрипкові пожовклі листки
спадали, мов ноти, міняючи всю партитуру,
був запах опалих мелодій терпкий та гіркий,
цей запах опалих мелодій приносив зажуру.
На зиму ледь-ледь затихали чотири струни,
ледь-ледь затихали її серцевинні октави,—
і скрипка біліла під місяцем в небі ясним,
і скрипка біліла під сонцем у небі яскравим.
О скільки скрипок у цім світі дерева таять
і ревно від ока стороннього оберігають!
Ростуть не гаї — то скрипкові оркестри стоять,
шумлять не ліси — то скрипкові оркестри лунають…
