Минають дні, минають ночі…
Т. Шевченко.
І.
І знову він, нещадний свідок —
Двірець Віденський — дим і чад.
Яку весну шукать поїду
Під рівний грюкіт коліщат?
Востаннє ось твої долоні
І зимних уст твоїх печать,
Ось сльози опекли солоні —
Мовчу, щоб лиш не закричать.
Мовчу, стискаю руки милі
І наскрізь прошиває біль.
Яким же буде світ мій білий
В далечині чужинних піль?
II.
Шість літ, як сон — і згадувать не варт —
Промерехтіли крізь вікно вагону,
І ось гуде не березіль, а март
По площині порожнього перону.
Ніхто не стрів, ніхто не викликав
В уяві спраглій вимріяний образ.
Лиш паротяг недужо клекотав,
Гула Варшава, чорна і недобра.
III.
Зрідка ходимо в Лазєнки.
Жовтень
Лаштунки ампірні розметав.
І вона питає: Чи знайшов ти
Що шукав? Чи ще зорить мета?
Усміх добрий, іронічний трохи,
І не знаю, як відповісти…
— Тут гучніше рокоти епохи.
Нижче й важче час оцей летить.
Так, знайшов ось тут уста і руки,
Закуток у палаці твоїм.
Неспокійно сплю: все сниться грюкіт
Бою та над степом чорний дим.
Труден день біля чужої праці
(Дальній родич чи набридлий гість),
Біль, що всіх істота еміграцій,
День і ніч охляле серце їсть.
А мета? Вона горить і гасне
В такт добі, але не загаса…
— Все буде, козаче, своєчасно.
Вчися ждать.
Дивись, яка краса!
І цілую руку в жилках синіх,
А вона — в похилене чоло. …
Лунко грають простори осінні,
Ллється синь і став дзвенить, як скло.
IV
Біля пам’ятника Міцкєвичу
Ти вдивляєшся хмуро й бронзово
Понад поверхи, люди і лиця,
Під тобою розмірно й грозово
Крутить рокіт щоденний столиця.
Там кигичуть вислянські меви,
Хвиля берег піщанний лиже… —
Чорне місто твоє, Міцкєвич,
Евразійським мені Парижем.
Жовтень грає глухі прелюди,
Диригує Шопен листопадом
І такі тут спізнілі люди,
І така легендарна влада.
Бельведер під виспянськими млами
Петербурзьким зідхає туманом.
В чорних вікнах — то пломінь чи плями?
Сірий привид — мана чи омана?
І коли заскрегочуть віти,
Схід дихне своїм зимним нордом, —
В Уяздовських гуляє вітер,
Стеле шлях по асфальту — ордам.
Вистелає іржавим листом,
Мов татарськими килимами …
… Стережи, стережи це місто,
Вартівничий із бронзи, Адаме!
V.
Посмертний день зміїться по руїнах
Могильним гадом. Проповзе й кінець.
Вона ще снить, рокована країна
Охлялих душ і висохлих сердець.
Ввижається їй велич, міць і слава,
Зітлілі чини, неживі слова
Й не відчува, що виснена держава,
Як мстивий привид, тихо проплива.
І дійсність проступає невблаганно
Гербів щербатих, зламаних колон…
Посмертний день кінчиться. Бездиханна
Глибока тиша і останній сон.
