День продзвенів жагучим злотом сонця,
День пролунав п’янким блакитним вітром
І ось — задиханий, зарожевілий —
Схиливсь за обрій.
І запахли трави,
І дерева, задивлені в затоні.
Почали таємничо наслухати.
Розплющилися квіти вечорові
І забринів десь струнний плюскіт лун.
І.
Ми гралися у фанти, в перегони,
В кота і мишу, в ритміку Далькроза,
А потім і не зчулись, як нараз
В нас заспівала молодість підлітком
І радість несподівано зросла,
Мов крила за плечима.
І забулось,
Що той рухливий і веселий пан.
Недавно ще поважний і похмурий,
Є знаний вчений, а та гарна пані
У сяйві сміху — в дійсності актриса
З зів’ялими устами і трагічним,
До гриму призвичаєним лицем.
Ви ж — ніжна і ясна — на тлі топіль,
Над люстром вод — здавались просто чудом
Мов Ґалятея раптом ожила.
Бо ще годину тому — були просто
Девоткою з провінції в немодній
Суворій сукні, мовчазна й чорства.
II.
І от у синій глибині небес
Затріпотіли зорі
й виплив місяць.
… Чому звемо ми „місяцем” її,
Богиню таємниці й непокою,
Селену чарівну, Астарту тьмяну,
Буття нерозділимого праматір,
Правічну й нерозгадану Іштар?
Ось випливла русалкою вона,
Лукаво розкриваючи обличчя,
Залляте срібним сміхом тишини…
Гукнули до вечері.
Але чари
Не одійшли в реальності кімнати
І не злякались — лямпи, тарілок,
Ні сецесійних на стіні ляндшафтів,
Ні зимної телятини й чарок.
Ми вже були, не знаючи про це,
Затруті нею: яд кружляв по жилах.
З розмови, що в’язала тільки нас.
Так просто, так природньо з’ясувалось,
Що вечір цей є перший і останній,
Що взавтра пароплав ваш вируша
До дальнього Стокгольму…
III.
Й поки гості
До дійсности поволі повертались,
Блакитний промінь з-за нічних віконниць
Нас раптом владно викликав у ніч,
Що вже пливла, шуміла, поглинала
Хаосом всесвіт, що росла, як буря,
Вагітна шалом, пристрастю, життям,
Переситом могутньої природи,
Що рвала всі запори, що ламала
Всі стіни, всі будівлі, всі тіла.
То знявсь був вітер. Кинувсь, загудів,
Схопив, зігнув, як дівчину, тополю.. .
І от між хмар розірваних, що мчались.
Немов табун сполоханий в степу,
Вона — Іштар, скаженна від жаги,
Примкнувши з болем золоті повіки,
Крізь рев природи — мовчазна від мук —
Баляду згуби дико танцювала!
На мить одну притулені і мить
Устами уст шукавши — розімкнулись,
І руки розірвалися…
Навік?
* * *
Щаслива путь вам, дівчино з-за моря!
На нас чекають наші кораблі.
Вітайте сиве море, норд варязький,
Суворі фйорди, гавані й міста,
Скелясту землю вікінгів і далеч!
Прозорий ранок перетне мечем,
Сліпучі стріли влучать серце ночі.
Зазолотіють щогли, реї, хвилі
І крізь туман просяє світ прекрасний,
І корабель, і море, і мета.
Щаслива путь. Ні. не прощайте: знаю.
Що там, де світлість радісна панує,
Там, на високім березі затоки —
Мене зустрінуть очі, повні сині,
І серце, як мелодія припливу,
І руки, як морські вітри, крилаті,
І горді, неціловані уста.
