Ворушаться уста, немов за склом. І звуки
Не досягають. Чом в цю порожнечу зла,
За пасмуги границь, за рубежі розлуки —
Ти серце звуглене даремно принесла?
І ніби все такі ж палкі вишневі очі,
І стан, оспіваний Шевченком, і хода.
І, все ж, щось зрушене, немов би хтось наврочив,
І, все ж, щось зранене…
І так тремтять уста,
Що ось, здається, мить — і вибухне сльозами
Цей трепет мовчання, ця мука повноти…
Але ти — камінь знов. І знов — ікона. Саме
Тому, що ти — одна, тому, що ти є ти.
