Я перед вами стану на коліна
З одвічним болем і у каятті.
Кровить, як свіжа рана, та провина,
Що я чогось не встигла у житті.
На мене, як на слабкодуху жінку
З небес з докором поглядає рать.
Я стверджую, що жодна українка
Синів на смерть не згідна відправлять.
Не думайте, що ми не патріоти, –
Ми з вами помираємо щораз.
Там, де на злочин не існує квоти,
Жорстокість – лиш один дороговказ.
Тож де любов і де правдива сила?
Чом ненависть панує між людьми?
Як свідки зла, ростуть, ростуть, могили,
Орошені жіночими слізьми.
Кричить душа, від болю пада в ноги.
Зриває серце клекіт журавлів.
На небі – біла янгольська дорога
Синів, що відірвались від землі.
