Країно, що страждаєш на комплекс материнства
і обмотуєш інші нації колючим дротом своєї любови,
хіба не знайдеться серед твоїх синів
хоч одного, який сказав би: “Залиши їх, мамо!”
Країно-велетню, ти живишся безборонними книжками,
мов немовлятами в дитинцях бібліотек —
я жив би й мільйон років, щоб пройти тебе до краю,
опираючися на ніж, як на друга плече.
Самостійні, мов непорочні, держави сплять в м’яких ліжках своїх границь,
зі столицями напіввідкритими, як уста,
а з-за обрію нахиляється до них твій косоокий Христос,
з солоним медом сифілісу на губах.
