Як не пускала мати нас,
Маленьких, у кіно,
То грались ми в солдатиків
З старого доміно.
Лічили так завзято ми,
Як в небі зірочки, —
На чорному квадратику
Біленькі дірочки.
І по ранжиру весело
Їх ставити у ряд,
А менший з нас легесенько
Штовхав один квадрат.
Як перший впав з солдатиків,
То й іншого звалив,
А дірочки квадратиків,
Як очі — горілиць.
Не знали, не гадали ми,
Не розуміли суть:
Біда не в тім, що падають,
А в тім, що не встають.
Та падали солдатики,
Сміялись ми, малі,
Хоч фотокартки батькові
Висіли фронтові.
Мої сестрички й братики,
Хто відав у той час.
Що грались не в солдатиків,
Що грались ми — у нас.
Як зірочки білесенькі
У темному вікні,
Так упадуть невесело
Всі ночі наші й дні.
Чиїмсь легеньким поштовхом
Пружина завелась
І покотились покотом
Із класу ми у клас.
Із школи — у солдатики,
З солдатиків — на труд.
Спинить би ці квадратики,
Так інші ззаду пруть.
Штовхаємось завзято ми,
Немов не знаєм,
що
За котримсь із квадратиків
Немає дірочок.
