На Хортиці церква
Святої Покрови стояла,
Розказують люди:
— Її золоті вершала
І вдень, і вночі
над Славутою тихо сіяли,
Щоб видною Січ
на усю Україну була.
Коли вороги
потаємно на Січ наступали,
Боялись вони козаків
у відкритім бою.
То дзвони церковні
самі по собі калатали
І звали козацтво на бій
за Вітчизну свою.
Якось козаки після битви
уклалися спати.
Поснула і варта,
і коні поснули лихі,
Аж раптом всі дзвони
ізнов почали калатати,
Та сплять козаченьки,
немов поробились глухі.
А вранці чужинці
в кайдани їх всіх закували,
Погнали в неволю,
де доля чекала страшна.
На Хортицю милу
весь час козаки оглядались
І з жахом побачили —
церкви святої нема.
А голос із неба прорік їм:
— Немає й не буде,
Бо ви Україну
чужинцям здали не в бою
Цю церкву тоді
відбудують на Хортиці люди,
Коли Україна
здобуде свободу свою.
Віки довелось
Україні в неволі чекати,
Та лихо минуло,
попереду — справжні діла,
Нам треба на Хортиці
храм золотий збудувати,
Щоб наша Вітчизна
завжди
тільки вільна
була.
