Речитатив для живих
Ми — пам’ятники.
Ми навіки вросли у планету,
Щоб тривожити вашу пам’ять.
Над нами сяє сонце,
Йдуть дощі,
Зеленіє і жухне трава…
Повз нас проходять літа,
Не залишаючи ані зморщок,
ані сивин.
Ми — пам’ятники.
Нам завжди стільки,
Скільки було тоді,
У тисяча дев’ятсот сорок першому…
У тисяча дев’ятсот сорок другому…
У тисяча дев’ятсот сорок третьому…
У тисяча дев’ятсот сорок четвертому…
У тисяча дев’ятсот сорок п’ятому…
І в усі наступні роки,
Бо фронтовики не вмирають од старості,
Вони помирають від
старих ран.
Ми — пам’ятники.
Ми — пам’ять ваша.
І сьогодні на наших
гранітних обличчях
З’явилися гранітні сльози,
Коли юне дівча, онука наша,
Учениця української
гімназії мистецтв,
Проказала нам такі слова:
“Це мало сказати:
Вони полягли.
Це мало сказати:
Вони не повернуться.
Вони тобі і мені віддали
Стукіт власного серця.
І так непросто оце зрозуміти:
Тут сплять не тільки солдати, бо, може,
Загинули з ними і їх ненароджені діти,
І діти дітей ненароджених.
Візьміть у серце цю пам’ять святу,
У їхнє серце, що в наших грудях.
Якщо на могилах квіти ростуть, —
Нової війни не буде”.
Ми — пам’ятники.
Наші обличчя —
це обличчя усіх воїнів,
Які вибороли для вас
ПЕРЕМОГУ.
Ви бачите:
Сьогодні прийшла
до всіх нас
Наша солдатська
МАМА.
Вона сина свого
Шукає —
Івана, Миколу, Петра…
Ви бачите:
сьогодні прийшла до нас
Наша солдатська ВДОВА.
Вона чоловіка свого
шукає,
Який іще не прийшов
з тієї війни.
Вона плаче йому пісню,
І ця пісня —
для всіх нас:
“Ой, Степане, мій,
Ой, Степане.
Ну, чого ж ти
могильно мовчиш,
Чи ти чуєш, —
онук твій незнаний
Літаком у небі гучить.
Чи то я тобі вже не пара,
Чи то, може, вже розлюбив,
Бо я зморщок насобирала.
Зберігаючи вірність тобі.
Ну, прийди хоч одного разу
В дім, де сум свій снує вдова,
Де тополі про тебе розказують,
Під якими ти так цілував…”.
Ми — пам’ятники.
До нас приходять юнаки,
Схожі на наших синів,
До нас приходять дівчатка,
Схожі на наших дочок,
І на нас вони схожі теж,
Бо всі ви — наші сини і дочки,
Бо обов’язок батьків
Піклуватися про щастя
Дітей —
Ми виконали до кінця…
Ми — пам’ятники.
У наших гранітних
Грудях
Маленькі кулі великої війни.
Нам болить пам’ять
Про подих вітру, про запах квітів,
Про дотик коханих вуст…
Ми бачимо,
Як стихають у сітях зморщок наші наречені.
Не всі наші наречені,
Бо багато їх, як і нас,
Зосталося на дорогах війни
Під Молочанськом,
під Мелітополем,
під Берліном…
Ми — пам’ятники.
Ми не можемо читати
ваших газет,
Де є оголошення
про продаж
наших нагород.
Ми не можемо
дивитися ваших
телевізорів,
Де лупцює
брат брата,
Слов’янин слов’янина.
Ми — пам’ятники.
Ми сьогодні землетрусно
здригнулися
Від того,
що у відвойованому
нами Мелітополі
Покінчив життя
самогубством
Наш побратим
Герой
Радянського Союзу
Пилип Феофанович
ШТАНЬКО
Тому, що у нього украли бойові нагороди.
Він також помер
за нашу перемогу.
Тремтіть, злочинці!
Наше фронтове
прокляття
Знайде вас іще на цій
планеті,
А до нас —
краще не приходьте…
Ми — пам’ятники.
Сьогодні День Перемоги,
День пам’яті.
І коли ваш погляд
обпечуть жарини
тюльпанів,
Ви здогадаєтесь —
то кров наша.
Ми знаємо,
для чого розквітла наша кров.
Вона розквітла для вашої
любові,
для нашої УКРАЇНИ,
І усе,
що вміщається в слові
УКРАЇНА,
Можливо лише тоді,
Коли є МИР.
Ми вивоювали його для вас.
Збережіть його для себе.
