Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота
високу тишу стережуть.
Звання, і прізвища, і дати.
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені солдати,
а не проживши й півжиття!
Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.
Хтось, може, зорями сумними
у снах юнацьких не побув.
Хтось, може, має яку звістку,
які несказані слова…
Тут на одному обеліску
є навіть пошта польова.
- Наступний вірш → Ліна Костенко – Старенька жінко, Магдо чи Луїзо
- Попередній вірш → Ліна Костенко – Умирають майстри, залишаючи спогад
(7 оцінок, середнє: 4,29 із 5)