Тарас Шевченко – Доля: Вірш

Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
«Учися, серденько, колись
З нас будуть люде»,— ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя.

Аналіз вірша “Доля” Шевченка

Автобіографічний вірш, написаний після повернення з солдатчини. Твір зʼявився у 1858 році ‒ за 3 роки до смерті Великого Кобзаря і поет, очевидно, передчуваючи, що до глибокої старості йому не дожити, підбиває підсумки свого життя.

Це прекрасний зразок філософської лірики, що розкриває ставлення зрілого чоловіка до випробувань долі, що його загартували й створювали з нього видатну особистість. Вірш написаний водночас у формі медитації і в формі діалогу з долею.

Головна ідея твору ‒ заклик бути абсолютно чесним з собою і до кінця вірним обраному шляху попри всі труднощі. Тільки це дає право на славу ‒ повагу прийдешніх поколінь.

Поет у вірші розкриває подвійне ставлення до своєї долі ‒ з одного боку, він на долю, яка послала йому чимало випробувань, яка змусила його тяжкими трудами у найгірших умовах досягати кожного результату своєї діяльності, ображений. З іншого боку ‒ поет, письменник і художник Тарас Шевченко тверезо оцінює свій творчий спадок і розуміє, що до нього ще прийде слава, і розуміє, що страждав недарма.

У вірші використані такі художні засоби:

• Персоніфікація ‒ доля показана живою особою, яка поета «взяла… за руку», «повела», «збрехала»;
• Епітети ‒ «вбогий», «нелукавий», «пʼяний», «маленький»;
• Метафора ‒ «зерно неправди»;
• Повтори ‒ «люде», «дальше»;
• Протиставлення ‒ поет, який виконав настанови долі, протиставляється цій самій долі, яка збрехала у своїх обіцянках.

Лексика, яка використовується у вірші, показує еволюцію ліричного героя.

На початку вірша автор вживає зменшувально-пестливу лексику ‒ «мене, маленького», підкреслюючи свою беззахисність і слабкість у дитинстві. Називаючи ліричного героя «сіромою», автор акцентує увагу на бідності (полотно для одягу грубе й невибілене, одяг без гаптування, можливо, і брудний ‒ про дитину нікому потурбуватися).

Центральна частина вірша присвячена науці. Чотири слова описують навчання ‒ «в науку», «учися», «учивсь і вивчився», що підкреслює значення освіти з житті ліричного героя та його зусилля в цьому плані.

Наступна частина структури ‒ розчарування. «Які з нас люде?» Очевидно, що мова йде про переслідування, солдатчину, де людина перестає бути особистістю.

Остання частина ‒ примирення зі своєю долею.

Цікавий символ зерна. Автор неправду вимірює не словами, не краплями, не крихтами, а саме зерном, адже з маленької брехні має обовʼязково вирости велика. А запорукою успіху є чесність і простота.