Тарас Шевченко – Іван Підкова: Вірш

I

Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю;
Минулося — осталися
Могили на полі.
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Свідок слави дідівщини
З вітром розмовляє,
А внук косу несе в росу,
За ними співає.

Було колись — в Україні
Лихо танцювало,
Журба в шинку мед-горілку
Поставцем кружала.
Було колись добре жити
На тій Україні…
А згадаймо! може, серце
Хоч трохи спочине.

II

Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце криє,
Синє море звірюкою
То стогне, то виє,
Дніпра гирло затопило.
«А нуте, хлоп’ята,
На байдаки! Море грає —
Ходім погуляти!»

Висипали запорожці —
Лиман човни вкрили.
«Грай же, море!» — заспівали,
Запінились хвилі.
Кругом хвилі, як ті гори:
Ні землі, ні неба.
Серце мліє, а козакам
Того тілько й треба.
Пливуть собі та співають;
Рибалка літає…
А попереду отаман
Веде, куди знає.
Походжає вздовж байдака,
Гасне люлька в роті;
Поглядає сюди-туди —
Де-де буть роботі?
Закрутивши чорні уси,
За ухо чуприну,
Підняв шапку — човни стали.
«Нехай ворог гине!
Не в Синопу, отамани,
Панове-молодці,
А у Царград, до султана,
Поїдемо в гості!»
«Добре, батьку отамане!» —
Кругом заревіло.
«Спасибі вам!» —
Надів шапку.
Знову закипіло
Синє море; вздовж байдака
Знову походжає
Пан-отаман та на хвилю
Мовчки поглядає.

Аналіз поеми “Іван Підкова” Шевченка

Твір написаний у 1839 році в Санкт-Петербурзі. Тарас Шевченко переживає ностальгію за рідним краєм, проте його тримає на чужині бажання його поміщика. Не дивно, що у цей період поет звертається в творчості до тематики козаччини, гайдамаччини ‒ часів, коли українці були вільними й відстоювали свою свободу.

Поема незвичайного змісту ‒ у ній автор передає загальну атмосферу героїчного минулого, проте вираженої сюжетної лінії у цьому творі не існує. Тому деякі літературознавці сумніваються, чи це дійсно поема. Визначення жанру як поеми пояснюється значним обсягом віршованого твору, детальним описом образів діючих персонажів, опис подій, які відбуваються протягом тривалого часу.

Головна ідея твору ‒ возвеличення мужності, хоробрості, сили козаків, завдяки яким Україна була вільною, а козаки були самі собі господарями.

Структурно поема поділяється на 2 частини ‒ роздуми сучасника автора у першій частині і власне події минувшини у другій.

У першій частині твору присутній ліричний герой ‒ свідок давніх подій. Саме його спогади покладені в основу другої частини. Той факт, що Україна поневолена, показаний тонким штрихом ‒ могили про волю говорять «нишком», тобто навіть їм заборонено про неї згадувати.

У творі використані класичні для українського фольклору символи:

• Могила (курган) ‒ символ давньої слави;
• Море ‒ бурхливе життя;
• Хмари ‒ прийдешні біди і проблеми;
• Дніпро ‒ символ України та козаччини.

Художні засоби також подібні до тих, які використовували в українській пісенній народній творчості:

• Повтори ‒ «Було колись»;
• Епітети ‒ «біле тіло», «чорна хмари», «синє море». Підкреслюється фольклорний стиль епітетами у вигляді прикметників повної форми ‒ «козацькеє», «високії»;
• Персоніфікація ‒ «лихо танцювало», «журба» пропонує мед-горілку.

Детально прописаний образ отамана. Амбітний (веде козаків на Царгород), гарний організатор ‒ на його заклик «лиман човни вкрили», користується пошаною і ставиться до козаків, як до дітей («А нуте, хлопʼята»), розумний (замислившись, не помічає, що люлька в роті погасла).

Образи козаків показані узагальнено. Їхня сміливість, почуття гумору демонструються під час бурі на морі ‒ «Серце мліє, а козакам Того тілько й треба». Гарна організація показана у фрагменті, де всі човни стали, коли отаман підняв шапку ‒ подав знак зупинитися.

Відчувається ностальгія не тільки за волею для України, але й за мудрими керівниками, які готові дбати про всіх людей, що їм підпорядковані і йдуть за ними.