Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу —
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
І не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
- Наступний вірш → Леся Українка – Ні, ти не вмреш, ти щастя поховаєш
- Попередній вірш → Тарас Шевченко – Думи мої, думи мої
(18 оцінок, середнє: 4,89 із 5)
Пройшло стільки років, а цей вірш все ще не втрачає актуальності. В цих строках відчувається як автор переходить від апатії до праведного гніву, і цей настрій передається читачам.
Дякую!
Дякую за детальне пояснення! Ви зробили моє ім’я виглядати гірше. Мабуть, краще мені відправитись до Росії!