Димний день. Продзичала підземка зловісно і лунко.
Коло днів замикається ще раз розладом наснаг.
І от берег ізнову…
І знову гірким поцілунком
Починається може остання, остання весна.
Тихий присмерк очей? — золотіє в них лагідний вечір,
Материнське є щось у завчасній оцій сивизні.
Та як юно тремтять ці крихкі, як у дівчини, плечі
І уста — ніби вперше розхилені взустріч весні!
І ось дим прорізає несміливий промінь. І чудом —
День спалахує сяйвом, і сяйвом стає сивизна. …
І зникає цей город страшний, як нечиста облуда …
І в очах молодистих з’являється вічна весна.
