Що не кажіть, а червона неділя —
День найприємніший для школяра.
Мама дала нам по тридцять копійок,
Каже: “Гайніть у кіно, дітвора”.
Ще і щоденники наші без “двійок”
Ми показали, щоб мама цвіла…
Випало Наті ще тридцять копійок,
Десять мені… Одна “трійка” була.
Тричі лічили з Наталкою гроші, —
Намір серйозний давно є у нас.
Ми зодягнулись, гайнули на пошту:
Хай тобі пам’ятник буде, Тарас!
Тьотя дала мені сірого бланка:
— Та не забудьте рахунок вказать!
Почерк усе-таки кращий в Наталки,
Їй доручив я адресу писать.
Вставила тітонька бланк до машинки.
Ми, наче мишки, принишкли в ту мить.
Тільки, ой що це? Іще дві копійки
Нам за переказ потрібно платить.
Вивернув я навіть спідні кишені,
Натка сопе,
Люто сумку трясе.
Тьоті кажу:
— Більш немає у мене,
Геть віддали до копійки усе.
Бідна сестричка моя ледь не плаче.
Вихід мужчині потрібно шукать!
Я і кажу:
Не відступим, одначе,
Шкода карбованця тільки мінять.
Бланка нового взяли ми в скорботі.
Ручка не пише. В душі — тарарам.
— Добре, хлоп’ята, — сказала нам тьотя, —
Діло святе. Я від себе додам.
Мчали додому — аж хуга куріла.
В двері дзвонили — аж вийшов сусід.
— Чому так рано? — нас мама зустріла,
— Ми їй квитанцію: — Ось наш одвіт.
Мама очима сяйнула до тата:
— Ось у нас дітки, виходить, які!
Тато сказав:
— Завтра буде зарплата,
Ми ще й синенькі пошлем “п’ятаки”.
Мама погладила Нату рукою,
Донечка враз розцвіла, як зоря.
— Раз у кіно не пішли ми с тобою,
Сядем тихенько читать “Кобзаря”.
Ми ще помріяли, як незабаром,
Виросте пам’ятник в місті у нас.
Ми живемо на Центральнім бульварі,
Хай біля нас і постане Тарас.
