Земля нас не навіки народила
Розтануть покоління, мов сніги.
Зостанеться трава, де ми ходили,
І шепіт зір над видихом тайги.
Зостанеться і сонце, й диво-гори,
Все так же ніч стрічатись буде з днем
Шумітиме без нас безкрає море,
А ми підем. А ми таки підем.
А, може, просто — тільки перевиснем
Веселками до правнуків своїх.
Чи стануть їм в пригоді наші мислі?
Чи буде пісня наша гріти їх?
